3.3

⚜

Я завмерла на місці, затамувавши подих. Серце моє підскочило до горла, коли я намагалася роззирнутися навколо, по можливості не роблячи зайвих рухів. От тільки я нікого не бачила — ні біля вікон, що так само, як і в нашій із Лів кімнаті, виходили у внутрішній садок, ні навколо себе.

Мені лиш спало на думку, що, мабуть, краще повернутися всередину. Проте, перш ніж я встигла зробити крок, той самий голос знову заговорив.

— Якщо доля Драконвіку залежатиме від цього, мені не стане проблем позбутися його.

Ох, чорт забирай! Кого?!

Проте жоден із голосів не поспішав відповідати. А от я застигла, раптом охоплена холодом, що ніби скував моє тіло.

— Якщо він не покінчить із тобою першим, — почулося за деякий час, на що співрозмовник досить гірко засміявся й зауважив:

— Подивимося.

Я схопилася за гілку й посунула її вбік. Незнайомі голоси доносилися саме звідти, і мені вдалося розпізнати в закутку дві чоловічі постаті, що ховалися в тінях. Достатньо близько, щоб я чула кожне слово й боялася зробити зайвий рух, проте й достатньо далеко, щоб роздивитися їхні обличчя.

— На що подивимося? — голос був позбавлений усіляких жартів. — Ти скажений, якщо думаєш, що він дозволить тобі наблизитися до нього живим.

— Йому доведеться підпустити мене близько, якщо він збирається перемогти.

— Зірки яскраві! — хтось плеснув у долоні й важко зітхнув. — Невже твоє життя геть нічого не вартує?

Серце підскочило до горла, коли пролунала відповідь:

— Хіба це життя, поки правитель живий?

Здалося, що мені підкосилися ноги. Я відпустила гілку, і та з шурхотінням повернулася на місце, кілька разів легенько хитнувшись. Як виявилося, цього звуку було більш ніж достатньо для того, щоб обидва чоловіки повернулися в мій бік, змовкнувши.

— Чи є тут хтось? — один із них зробив крок уперед, і я подумки вилаялася, затримавши подих. — Агов, відгукніться!

— Ти маєш із собою зброю? — схвильовано спитав другий, і я, навіть не розмірковуючи над своєю ідеєю, зробила рятівний крок назад.

Ну, кроком це навряд чи можна назвати. Радше стрибком стривоженої лані, яка відчула хижака за кілометр, проте той виявився значно ближче.

Нога зачепилася за одвірок, і лише завдяки зіркам я не вкопалася носом у підлогу, незграбно похитнувшись перед тим, як схопитися за протилежну стіну й утриматися. Більше ніяких кроків за мною не лунало, хіба що другий співрозмовник відмахнувся від першого.

— Здалося, — повідомив він таким тоном, що не зрозуміло було, чи він сам цьому радий і відчуває полегшення.

Кроки лунали чіткіше — хтось із них наближалися.

— Гілка хиталася!

— Там нікого немає, — повторив він наполегливо, і я вирішила, що це влучний момент для того, аби зникнути.

Мені не спало на думку нічого кращого, ніж знайти інший вихід на вулицю й добряче подумати. Очевидно, те, що я почула, геть не було призначене для моїх вух чи будь-кого ще. Вочевидь, я щойно почула щось таке, за що мене дійсно могли вбити — не просто ж так той питав про зброю! І, зрештою, я навіть розуміла, що вони мали на увазі.

Правитель цього часу був тільки один — один із найвідоміших в історії Драконвіку.

Я міцно заплющила очі й видихнула крізь ніс. Треба обговорити це з Лів.

Так! Треба обговорити це з Лів.

Та поки що та міцно спала, і я трималася думки, що цей час потрібно використати з користю й обійти принаймні околиці. А ще було б непогано дізнатися, чи можна поблизу знайти візника, який міг би відвезти до дзиґарні й, бажано, не ставити дорогою зайвих запитань, бо відповісти на них буде дуже важко.

Місто було не впізнати. Ні, звісно ж, я бачила схожість між сучасним Драконвіком і цим, проте… Щось таке було в атмосфері, чуже й незрозуміле, що наганяло страх і змушувало втягнути голову в плечі в марній спробі зменшитися й сховатися. Цей Драконвік був гострим, мов кришталеві шпилі на дахах, холодним, неначе бруківка, вкрита кригою, й похмурим, наче це місце не знало такої речі, як сміх.

Протягом усієї прогулянки мене не полишало відчуття неправильності. Не може бути так тихо біля маленьких кав'ярень, які так полюбляють жителі Драконвіку. З пекарні не доносилося ані звуку, а аромат свіжої випічки й сам здавався зляканим, вириваючись на вулицю лиш на мить і здебільшого ховаючись за зачиненими дверима.

А лицарі! Лицарі стояли на кожному повороті, у кожному закутку й вдивлялися в обличчя містян, неначе в кожному шукали ворога. Містяни ж з опущеними головами робили все, аби не дивитися їм в очі.

Щось було не так. Хоч вбийте, проте я всім нутром відчувала й власними очима бачила, що все, абсолютно все, починаючи з міста й закінчуючи містянами, було не так!

— Перепрошую, — я наблизилася до жінки в капелюшку з широкими полями. — Чи не підкажете ви мені, де я можу знайти візників?

— Візників? — перепитала жінка, немов почула щось таке, що на голову не вдягнеш. — Ну, звісно ж, дівчинко. Ходи сюди!