3.2

⚜

Оскільки робити нам поки що було нічого, я розклала решту газет на столи, поки Лів оглядала таверну. Вона піджимала губи, неспішно прогулюючись від однієї стіни до іншої, коли жінка повернулась і сповістила:

— Господаря ще немає, дівчатка, — вона окинула поглядом приготовані до вечора столи й марно спробувала приховати усмішку. — Ходімо, я проведу вас до кімнати. Вам вистачить однієї на двох?

— Авжеж, — відізвалась Лів. — Дякуємо за вашу гостинність…

— Мене звати Інгрід, — представилась жінка, а коли Лів уже розтулила губи, аби теж назватися, зупинила її: — Мені не обов’язково знати ваші імена, любоньки, щоб допомогти вам і дати облаштуватися. Не варто наражатися на зайву небезпеку, якщо така вам загрожує. А я так розумію, що саме так і є, якщо ви опинились на цьому порозі.

Ну, тут і справді не було чого заперечити. І Лів, прекрасно це розуміючи, теж мовчала, лише вдячно кивнувши.

— Нумо, дівчатка, ваші кімнати на третьому поверсі.

У чому завжди була особливість будинків Драконвіку — ніколи не вгадаєш одразу, наскільки вони великі. От ця таверна, наприклад, з вулиці взагалі не виглядала такою, що приховує подібний секрет — повністю облаштований кам’яний будинок ще й на кілька поверхів. Тож я не приховувала свого здивування, коли підіймалася вузькими сходами за Інгрід та Лів, тримаючись за стіну.

Цікаво, хто власник таверни й усього цього будинку?

— Інгрід? — звернулась я до жінки й, почувши гмикання, спитала: — Власник, напевне, дуже заможна людина?

— Залежить від того, кого ти вважаєш заможною людиною, — загадково відповіла вона, навіть не озирнувшись. — Не хвилюйся, любонько. Якщо власник забажає представитися, він знатиме, де вас знайти.

Ще б пак, знатиме! Зрештою, це його будинок.

І, можливо, ми навіть знаємо його ім’я. Драконвік не міг похизуватися великою кількістю дуже заможних людей. А всі, хто володів статками, здебільшого займалися меценатством. Коли вже там, пригадати кілька імен із підручника історії — не найважча для мене справа.

І, мабуть, ще легша для Лів, якщо розібратися.

— Сюди, дівчатка, — Інгрід пропустила нас уперед у простору світлу кімнату з великими вікнами. Я одразу ж звернула на них увагу, ще більше здивувавшись: вони виходили у внутрішній садочок, про існування якого я й не здогадувалась. — Наступні двері — ванна кімната. Дайте мені кілька хвилин, і я принесу вам одяг…

Я стисла в руках газету й зціпила зуби. Двері грюкнули вперше — Інгрід вийшла, залишивши нас із Лів наодинці. Потім — вдруге, і на ліжку опинилися найпотрібніші сучасній… тобто тутешній дівчині речі. І втретє, після чого я присіла на краєчок ліжка біля вікна, оглядаючи меблі.

Лів щось мугикала собі під ніс, перебираючи речі, а потім сповістила:

— Не знаю, як ти, а от я від ванни не відмовлюся…

Що ж, із цим я була повністю згодна.

Поняття не маю, скільки минуло часу, перш ніж ми з Лів розвалилися на ліжках у чистих сукнях. Увесь цей час я витратила на роздуми й, мушу визнати, хорошими ті в жодному разі не були. Тому я мовчала, коли Лів повернулася з ванни. Не вимовила й слова, коли повернулася звідти сама, впавши на ліжко. Я дозволила густій тиші опуститися між нами, гадаючи, що це непоганий час для відпочинку після всіх подій, які сталися.

Лів, схоже, повністю підтримувала мене в цьому. Адже за деякий час я почула з її боку тихе сопіння, потім — похропування й, відвернувшись до стіни, спробувала заснути сама.

От тільки мені це ніяк не вдавалося.

Мене не полишало надто багато думок, щоб мозок міг розслабитися. Чому на вулицях так багато лицарів? Що тепер робити? Як повернутися додому?

Ясна річ, щось тоді сталося саме в дзиґарні. То, може, щоб повернутися назад, достатньо знову туди поїхати й перечекати ніч?

З невідомої причини в мені зародилося дивне передчуття, що все не так просто, як здається. Хоча варто принаймні спробувати. Зробити бодай щось і, в разі невдачі, шукати інші способи повернення.

Я підхопилася на ноги. Ну не можу я всидіти на одному місці, не можу чекати з моря погоди!

Не можу!

Оскільки в кімнаті я не знайшла жодного приладдя для письма, приховавши своє розчарування, сподівалась, що Лів не прокинеться до мого повернення. А в такому разі хоча б не хвилюватиметься за мене. Я не збиралася приймати жодних фатальних рішень. І не хотіла нічого робити, не обміркувавши це як слід.

Та місто все одно не завадило б оглянути. Думаю, проста зелена сукня, яку мені позичили, мала б допомогти зробити це без проблем.

Я промайнула кілька коридорів і спустилася сходами, прикидаючи в голові, чи варто знову проходити через таверну. Зрештою, тут мало б бути ще кілька виходів, правда? І краще знати, де вони знаходяться й куди ведуть.

Одні такі двері знайшлися на протилежному кінці коридору. Штовхнувши їх, я із задоволенням зрозуміла, що потрапила у внутрішній садок — не такий уже й маленький, як мені здалося спершу. Гадаю, через нього також можна вийти в місто. Треба тільки знайти, де саме…

— Я не думаю, що це можливо.