Розділ 3

Астрід

Коли я повернулася до театру, Лів сиділа перед сценою й з кимось розмовляла. Хоч вона й була до мене спиною, я помітила, як її плечі дрібно тремтіли. Опущена голова й піднесена до обличчя рука не віщували нічого хорошого. А коли жінка з турботливим виразом обличчя потягнулася до Лів і підтримувально стиснула її плече, я вже неслася до них на всіх вітрилах, готова почути й побачити будь-що.

І все ж я застигла, коли побачила почервонілі очі Лів і те, як вона намагається їх приховати. Безпомічно розтулила губи й притисла її до себе, одразу почувши десь біля щоки тихеньке схлипування.

Жінка, з якою Лів увесь цей час розмовляла, сумно всміхнулась і звернулася до мене:

— Ваша сестра розповіла мені про ваші негаразди, — вона стиснула губи, коли я здивовано кліпнула й, схаменувшись, кивнула. — Мені дуже прикро, що з вами таке сталося. Подумати тільки!

Моя рука завмерла на спині Лів, щойно та підняла на мене блискучі від сліз очі й зазначила:

— Ця мила жінка пообіцяла нам допомогти.

— Ох, насправді я мало що можу зробити, — зітхнула жінка. — Проте дам вам адресу, за якою ви зможете знайти мою знайому.

— Це дуже мило з вашого боку, — розгублено й трохи ніяково відповіла я.

Бо хоч цілу статтю мені в руки вкладіть, а я не розуміла, що тут відбувається.

Лів тим часом схопила жінку за руки й міцно стисла їх у своїх долонях.

— Дуже вам дякую, — прохрипіла вона. — Ви навіть не уявляєте, як сильно нам допомогли. Хоча б своєю добротою й тим, що вислухали.

Жінка пом’якшала й ніжно торкнулася обличчя Лів, схоже, й сама вже була на межі сліз.

— Ну що ти таке кажеш, дитино! Це найменше, що я можу зробити. Приходьте до мене, якщо не знатимете, куди податися. Хай вам щастить!

Лів кивнула й ще кілька разів сердечно подякувала жінці, поки та повторювала назву вулиці й номер будинку. Я почувалася дещо ніяково, покидаючи театр, поки Лів витирала з обличчя сльози. Мені кортіло спитати про стільки речей, зокрема чи ніхто не завдав їй шкоди, поки я бігала від лицарів містом. Та щойно я зібралася нарешті порушити мовчання між нами, крокуючи вулицями, Лів заговорила першою.

— Я домовилась нам про нічліг, — повідомила вона, подивившись на мене абсолютно спокійними очима.

Якби не почервонілі кола навколо них, ніщо б не вказувало на те, свідком якої сцени я щойно стала. Напевне, саме тому я спантеличено перепитала:

— Що ти сказала?

— Домовилась про нічліг, — байдуже повторила Лів і махнула рукою. — Тобто принаймні в нас тепер є адреса, але думаю, домовитися буде вкрай легко.

Я зупинилася як укопана.

— Але ти в порядку?

І Лів насупила брови, глянувши на мене.

— Ну звісно ж, я в порядку, дурненька! — вона закотила очі, скривилась і, втрачаючи всі натяки на те, якою вправною акторкою виявилася, додала: — Настільки, наскільки це можливо, враховуючи всі обставини. Але про це поговоримо потім.

Я кивнула. Звісно ж, ми мали нарешті поговорити про це, щойно трапиться така можливість.

Адже сталося щось таке, що й словами не описати. І як тепер у цьому розібратися — величезне й найважливіше питання, на яке я не знала відповіді.

А що робить будь-який часописець, коли не знає відповіді?

Шукає її всіма можливими способами.

Як виявилося, потрібний за адресою будинок був цілком звичайною хатинкою без вивіски. Проте це, мабуть, і було причиною, чому вона здавалася такою незвичайною. Щойно ми опинилися всередині, у ніс ударив аромат смаженої риби й пива. Оселя була заставлена столами, на стінах висіли залізні ланцюги й таблички, на полицях стояли книги, а на столах лежали газети.

Таверна.

— Загубилися, дівчатка? — жінка у фартусі витерла руки й поставила їх у боки, оглядаючи нас трохи недовірливо.

Лів, задерши підборіддя, відповіла:

— Ми від Хельги з театру. Вона сказала, що ви можете нам допомогти.

Жінка гмикнула й сперлася однією рукою на стіл, схиливши голову.

— Що ж, якщо Хельга в цьому впевнена, тоді розповідайте, в чому справа.

Лів зробила крок уперед і широко всміхнулась.

— Нам потрібні нічліг і одяг, — промовила вона впевнено. — Натомість ми з радістю допомагатимемо вам у таверні. Я знаю, що вам не завадила б допомога. Чи не так?

Жінка повільно кивнула, всміхнувшись самими кінчиками губ.

— Це так, — зазначила вона. — Але звідки вам це відомо?

— Ви відчиняєтесь аж увечері, але всі приготування робите зранку, — втрутилась я. — Це, звісно, ще не аргумент.

— То що тоді аргумент? — поцікавилась жінка, і я відповіла:

— Ви робите все самі, бо якщо почнете пізніше — просто не встигнете.

Жінка дзвінко розсміялася на мої слова й повернулася до роботи, схилившись над свіжими газетами. Я не могла відірвати від них очей, намагаючись прочитати заголовки на пожовклому папері. А тоді все ж не витримала й узяла одну до рук. Погляд швидко пробігся заголовками, аж поки, перегорнувши сторінку, не зачепився за дату.