2.3

⚜

На цей раз, крокуючи вулицями Драконвіку, я дивилась навколо уважніше. Мене не полишало відчуття неправильності. Величні стяги з гербом королівства — золотим драконом із мечем на тлі — тріпотіли на вітру надто різко, наче попереджали про шторм, і були ще одним підтвердженням того, що часи правління Фрейї ще не настали.

На вулицях напрочуд часто траплялися патрулі в залізних обладунках. Вони пильно вдивлялися в перехожих, що проходили повз. Кілька секунд я відчувала пекучий погляд просто між лопатками. Схоже, вони тут не для того, щоб охороняти місто.

Серце тривожно затріпотіло. Якщо вони когось шукають, варто бути обачнішою й не привертати до себе зайвої уваги.

І без того достатньо, що я розгулюю містом у важкій, ніби мене в штори загорнули, сукні, підозріло схожій на весільну.

— Пробачте, чи не маєте свіжої газети? — спитала я в кольпортера.

Той незацікавлено подивився на мене, не без фиркання оглянув сукню й поцікавився:

— Заплатиш — отримаєш газету.

— Будь ласка, мені потрібно глянути лише на перший заголовок, якщо будете такі милі…

— Отже, грошей у тебе нема? — дратівливо озвався кольпортер, і я, міцно стиснувши губи, зазначила:

— Хочу подивитися, чи варто взагалі віддавати гроші за таку газету.

Ох, дарма я це сказала!

Кольпортер підвівся, грізно спершись на стійку. Я відступила на крок, намагаючись збагнути, чи не варто мені схопити ноги в руки просто зараз.

Як виявилось, це була дуже вдала ідея.

— Хапайте злодюжку! — проголосив на всю вулицю старий кольпортер, змахнувши руками.

Лязкіт лицарських обладунків було чути аж сюди, попри те, що патруль стояв на протилежному боці вулиці. Я зірвалась із місця й ледь не розтягнулася на бруківці, підхоплюючи спідницю сукні в руки.

— Бач, обікрасти мене хотіла! Хапайте її!

Молодець, Астрід. Повне фіаско.

Напевне, доля збирається зробити з мене професійну бігунку, бо іншої причини, чому я маю тікати від патрульних у цій важезній сукні, я не бачу. Ще й спробуй тут не заплутатися в ногах дорогою!

За спиною патрульні щодуху свистіли. Моя блискавична реакція виграла мені кілька секунд, проте геть не змінила того факту, що я не відрізняюсь ані швидкістю, ані витривалістю.

Вони мене наздоженуть. Витратять на це буквально кілька хвилин, якщо я терміново щось не вигадаю. Або принаймні не знайду собі схованку…

Повітря розрізав наступний свист.

— Стій!

Я не збиралась ані зупинятися, ані озиратись, але подумки відповіла: дзуськи!

Патрульні не виглядали як люди, готові допомагати жителям свого королівства. Вони більше нагадували коршунів, що стежать за кожним рухом і, щойно їм щось здасться підозрілим, схоплять будь-кого без жодних докорів сумління.

Мені аж ніяк не хотілося потрапити їм до рук.

— Наказую зупинитися іменем корони!

Не знаю, що сталося з цією короною, проте в мене є кілька запитань до тутешнього правління.

— Негайно!

Вулиця попереду звужувалась перед роздоріжжям. Я звернула раз, потім удруге, намагаючись заплутати лицарів, і, сподіваюсь, мені це вдалося.

Свисток пролунав значно ближче, ніж я очікувала. Зціпивши зуби, я знову потягнулася за спідницею, яка з кожним кроком вислизала з рук. І зойкнула від несподіванки, коли хтось схопив мене за руку й різко смикнув на себе.

Я ледь не скрикнула, проте широка долоня миттю затулила мені вуста. Інша рука обвила талію. Мене схопили ззаду, притискаючи до себе так міцно, що я спиною відчувала, як піднімається й опускається чужа грудна клітка під час дихання. Я сіпнулась, аж тут теплий подих торкнувся мого вуха, і я почула:

— Не рипайся!

О, ні, зачекайте! Звісно, навряд чи якийсь лицар вирішив би мене таким чином затримувати. Проте мені, ясна річ, геть не подобалося притискатися до когось практично всім тілом. Навіть перед небезпекою, що свистіла вже ближче й гучніше.

— Пусти мене! — шикнула я незграбно, бо з-під руки вирвалося щось нерозбірливе.

Я знову сіпнулася у спробі вирватися з цупких пальців, проте ті лише сильніше стиснулися.

— Розслабся! — повторив голос.

Ага, зараз! Саме час розслабитися, поки якийсь незнайомець безсоромно притискає мене до себе.

Я зітхнула й бовкнула:

— Що ж це коїться!

Проте й ці слова знову прозвучали як незрозуміла белькотня, тому рука з моїх губ раптом зникла, і чоловік спитав:

— Що ти там муркочеш?

— Я, як і завжди…

— Що? — буркнув голос і з особливою цікавістю додав: — Вклепалася в делікатну ситуацію з незнайомцем?

— Фу, оце вже ні, дякую велике, — скривилась я. — А що, ти часто стаєш частиною таких делікатних ситуацій?