2.2

⚜

Ось тільки зараз я таки нарешті занервувала. Тремтливими руками вщипнула себе за шкіру, проте нічого навколо мене не змінилося. Я досі сиділа в сундуку й відчувала, як починають терпнути м’язи від незручної пози. Думки в голові клубочилися в скаженому ритмі. Здається, мені навіть трохи сперло подих — або ж я просто забула, як дихати, адже легені горіли й благали про повітря. Отямилася я лише тоді, коли Лів хлопнула мене по руці одночасно з гуркотом дверцят карети. Перш ніж я встигла щось зрозуміти, коні знову заіржали, і карета рушила.

Це ж треба — розпустила нюні у такий непідходящий момент!

Та хіба ж я винна? Опинилася не те щоб бозна-де, але точно бозна-коли!

І це, звісно ж, найбільша з проблем.

Карета похитнулася, і ми підкотилися разом із нею. У щілину я намагалася підглядати дорогу, от тільки мало що змінювалося: хіба що ми віддалялися від дзиґарні. Коли та звично для себе задзвонила, сонце вже здіймалося над горизонтом.

А коли стежка під колесами перетворилася на бруківку, Лів потягнула мене до себе й, трохи зсунувши тканину, зробила щілину меншою.

— Ми у місті, — оголосила вона тихо, але геть не радісно, зашарудівши, коли намагалася пересісти навколішки. — Є якісь цікаві ідеї?

— Змінити одяг було б непогано, — бовкнула я перше, що спало на думку, й невдоволено підібгала губи.

Не можу сказати, що я соромилася вийти у місто в сорочці. Зрештою, вона виглядала як сукня, просто з кількома мереживними вставками. Просто я сумнівалася, що тутешні люди зрозуміють наш вибір.

Лів повернулася до мене, говорячи так серйозно, що мені неочікувано спало на думку: я ж, узагалі-то, не аби з ким, а з принцесою Драконвіку в цій ситуації опинилася.

— Отже, наш план: вистрибуємо з карети, щойно вона зупиниться.

— Може, краще на ходу?

Лів замислилася й, якби тут було більше простору, певно, махнула б рукою.

— А чорт його знає! Чесно кажучи, у мене геть немає подібного… досвіду. І, зізнатися, я ніколи не думала, що опинюся в такій ситуації! Подумати тільки: з сундука вистрибувати!

Я не стримала фиркання на це зауваження, але промовчала. Бо не можу сказати, що подібне заняття — частина моєї буденності. Я ж нічого не бачила, крім паперів! Книги, статті й редакція багато років поспіль були найвагомішими частинами мого життя. Я не вирізнялася найкращою фізичною підготовкою, не могла похизуватися витонченим смаком або великим тяжінням до мистецтва. Та я ж навіть верхи ніколи не їздила! Молодого жеребця довелося продати, коли я була дитиною. Іншого коня, якого придбала моя родина, мені було шкода: бідолашний уже тоді був таким старим, що ледве тримався на ногах. Дивним чином тримається й досі, ставши практично повноправним членом родини.

— Приготуйся, — прошепотіла Лів, коли карета помітно сповільнилася.

Я зігнулася й присіла навпочіпки. Поклала руки на кришку сундука й, затамувавши подих — бо дихати тут було майже нічим, — чекала.

Коні врешті-решт зупинилися. Та й ми часу дарма не марнували. Як за командою, ми з Лів одночасно штовхнули кришку й вискочили назовні.

Босі ноги не дуже приємно вдарилися об бруківку, проте зараз я мало про це думала. Я неслася вперед вузькими кам’яними вуличками, лише інколи озираючись на Лів позаду. Ще за кілька поворотів я геть вибилася з сил. Лів, наздогнавши мене, вчепилася мені в лікоть і заштовхнула у перші-ліпші двері.

Дуже вдало.

— Дівчатка, ми ще зачинені. Якщо раптом хочете подивитися виставу, то приходьте ввечері, — звернулася до нас темноволоса жінка з окулярами на носі, явно надто заклопотана, аби звернути увагу на наш вигляд.

Лів навіть бровою не повела.

— Ми на репетицію, якщо можна.

— Звісно ж, можна! Тільки нікому не заважайте!

— Звісно-звісно! — закивала Лів і, щойно жінка зникла за наступним поворотом, штовхнула мене в найближчі двері зі словами: — Ласкаво просимо до студентського театру Драконвіку.

Я витріщилася на Лів.

— Студентського? — повторила я й озирнулася навколо.

Ні, звісно ж, я знала. Те, що зараз називається молодіжним театром, мало щонайменше двохсотлітню історію. Утім, я й уявити не могла, що ця невеличка будівля без вивіски виявиться ним.

— Тоді десь тут має бути костюмерна, — збагнула я й, перш ніж встигла обдумати щось іще, подалася вперед до шаф і шухлядок, почергово їх відчиняючи.

Лів зазирнула через моє плече, глянула на вміст і витягла двома пальцями яскраву тканину, зі стиснутими губами визнавши:

— Або такої кімнати тут не передбачено.