Розділ 2

Астрід

Гадки не маю, скільки минуло часу, проте коли я розплющила очі, навколо було тихо, якщо не враховувати відлуння дзвонів, що досі лунало в голові. У мене боліли м’язи, мов я дивним чином вмудрилася відбити одразу всі. Зціпивши зуби, я піднялася на коліна й видихнула крізь ніс, прибираючи неслухняне волосся з обличчя.

Маятники рівномірно хиталися з одного боку в інший. Годинникові стрілки неспішно кружляли навколо своєї осі. Шестерні радше тихо тріпотіли, ніж скрипіли. І підлога, на щастя, здається, більше не збиралася нікого підкидати вгору.

Я почула скиглення й, незграбно повернувшись, підскочила на ноги.

Боги!

— Ваша Світлосте… Лів!

Лів не відзивалася. Її очі були міцно заплющені. Голова повернута набік, руки розкидані в сторони, а ноги підібгані так, мов, зачепившись за тканину нічної сорочки, вона не змогла з неї виплутатися.

— Лів! — я потрясла її за плечі, а коли це виявилося марним, поплескала по щоці. — Лів, нумо!

І, о диво, повіки Лів сіпнулися, з губ вирвався тремтливий подих, і вона нарешті розплющила очі, вмить набуваючи збентеженого вигляду.

Напевне, саме такий вираз обличчя мала й я.

— Як ти себе почуваєш? — спитала я стривожено, коли Лів, змахнувши ногами, різко сіла й озирнулася. — У тебе щось болить?

— Ні, — швидко відповіла Лів і перевела погляд на мене, оглядаючи з ніг до голови. — А в тебе?

Я знизала плечима й запевнила:

— Я в порядку.

Хоча насправді це було не зовсім так. Ні, я не почувалася якось дивно й не відчувала жодного справді сильного болю — думаю, впала я не настільки сильно, як мені здалося спершу. Проте почувалася розгублено й усім тілом відчувала тривожну енергію, що клубочилася навколо.

Адже механізми шаруділи. Маятники коливалися. Годинник ішов. Однак…

— Це… — Лів обірвала себе й, хитнувши головою, спантеличено продовжила: — Це не наш годинник.

Я розгублено кивнула й додала:

— Ані дверцят, ані фігур, ані золотих написів.

Лів, тихо зойкнувши, підвелася на ноги й побігла до залізних дверей. Я поспішила за нею й завмерла, коли Лів, штовхнувши двері, раптом захихотіла.

Там не було стін башти. Не було нічого схожого на королівські коридори. Насправді ж я побачила нічне зоряне небо й сріблясте місячне сяйво, що освітлювало вузьку стежку поміж квітучого поля.

— Це геть не смішно, — пробурмотіла я, насупивши брови.

Лів тим часом розсміялася так сильно, що не встигала вдихнути. Схопившись за живіт, вона зігнулася навпіл й ледве встигала витирати з очей сльози. І все ж спромоглася на видиху промовити:

— Ох, ні, смішне зараз скажу я… Зачекай!

Минув певний час, перш ніж Лів дійсно вдалося взяти себе в руки. Вона вся розчервонілася, сірі очі блистіли. Важко дихала й хрипіла, інколи перериваючись новими приступами хихотіння, аж тут я відчула далекий стукіт і глянула у темряву, примружившись.

Хтось наближався. І серце мені підказувало, що нам не варто траплятися комусь на очі. У такому вигляді — так точно!

Я схопила Лів за руку й завела за собою у тінь, шикнувши:

— Нам потрібно забиратися звідси, і швидко!

Лів різко кивнула й набрала побільше повітря в груди, спершися потилицею на стіну.

— Тільки як нам це зробити? Якщо мені не здалося, навколо нас поля…

На жаль, нам обом це не здалося.

Я покрутила головою і, помітивши темний закуток за маятниками, потягнула Лів за собою.

Стукіт і справді наближався, допоки не спинився разом з іржанням коней. Хтось стрибнув на землю й грюкнув, судячи зі звуку, дверцятами карети. Я й сама притулилася до стіни, намагаючись зробити нашу присутність настільки непомітною, наскільки це можливо, і думала.

Ох, як важко ж це зараз вдавалося!

Лів стиснула мою руку міцніше, коли хтось зайшов усередину. Судячи з важких кроків у скрипучих черевиках, це був чоловік. І він досить чутно вилаявся собі під ніс, коли побачив відчинені двері, нарікаючи на забудькуватих жителів містечка.

Він увійшов усередину, тримаючи в руках факел. Я не могла його розгледіти, та й не те щоб намагалася. Подумки я рахувала час, вслухалася в шурхіт механізму й чекала слушної миті.

Та настала, коли я більше не бачила перед собою тіні.

— Нумо, — вимовила я самими губами, а тоді смикнула Лів за руку, коли вона знову стиснула мою долоню.

Ми шмигнули вбік, до дверей. Вдивляючись у відголоски світла факела, крадькома минули маятники й навшпиньки дісталися вулиці.

Дякувати зіркам, карету він залишив поблизу.

— Тихо, — мовила Лів, коли голови коней смикнулися на наші кроки.

Не знаю, до кого саме вона говорила — до мене чи до коней, проте ті, тихенько фиркнувши, втратили до нас зацікавленість і знову втупилися вперед. Лів, гмикнувши, вказала рукою на задню частину карети, аж надто схожу на сундук.