1.3

⚜

— Ваша Світлосте, я…

— Благаю тебе, називай мене просто Лів, — перебила мене принцеса, весело усміхнувшись. — О, і подивись сюди!

Вкрай мило, що принцеса вивела мене крученими сходами на башту, звідки й справді відкривався неймовірний краєвид — увесь Драконвік, як на долоні, розмежований кривими берегами моря у променях вечірнього сонця, що от-от сховається за горизонтом.

— Справжня краса, — визнала я, спершися на балкон. Вітер дмухнув мені в обличчя, і я аж очі від насолоди примружила. — Я б радо це відобразила, якби вміла.

Лів зацікавлено глянула на мене.

— А ти не вмієш?

Я фиркнула.

— Не настільки, щоб передати всю цю красу.

Лів схилила голову набік і задумливо гмикнула, ставши поруч зі мною.

— Думаю, я можу щось із цим придумати, — вона ненадовго замовкла, втягнувши крізь ніс повітря, й оголосила: — Ходімо, я ще хочу показати тобі дзиґарню!

— Дзиґарню? — повторила я із захватом, і Лів, захихотівши, кивнула.

Годинникова вежа — дзиґарня — була чи не візитівкою палацу й самого Драконвіку. З давніх часів вежа стояла осторонь, занадто далеко для жителів королівства, проте не просто так. Годинник був надто гучним і видавав такі дзвінкі звуки щоразу, коли його стрілки опинялися на протилежних боках одна від одної, що міг налякати не тільки Драконвік, а й сусідні королівства. Здавалося, залишити його трохи віддалік від міста — ідеальне рішення.

Тим паче тоді дзиґарня виконувала ще одну важливу функцію.

— Торвальд зазначав у своїх записах, що коли хтось чужий наближався до наших земель, то в першу чергу руйнували дзиґарню, — розповідала Лів, поки ми спускалися вниз. — А жителі королівства, не чуючи страхітливого шуму годинника, брали зброю до рук і готувалися захищатися від загарбників.

— Який вигляд має годинник зараз?

— Фрейя, коли зводила цей палац, наказала відремонтувати дзиґарню перед тим, як зробити її частиною палацу.

Я спантеличено спитала:

— Від ударів годинника, напевно, тут і стіни трясуться…

— Не зовсім, — Лів пропустила мене вперед. — Зрештою, кам’яна вежа, якою оточили дзиґарню, робить свою справу.

Вона ненадовго замовкла й, фиркнувши, додала:

— До того ж ми всі звикли й навіть не прокидаємося, коли ці звуки лунають серед ночі.

Чи варто казати, що все це здавалося мені чарівним? Ніколи в житті я не могла уявити себе у королівському палаці, попри те, як старанно все життя працювала: у школі, в академії, у своїй редакції, зрештою… Боги, написати статтю про історію краю на запит королівської родини — уже величезний успіх, що вже казати про можливість гуляти королівським палацом, ночувати тут і називати принцесу на ім’я?

У мене паморочилося в голові від усвідомлення, що все це реально.

— Нам сюди, — промовила Лів, і я вдячно кивнула кільком вартовим, які відчинили перед нами двері.

А потім і слова не змогла вимовити, коли глянула перед собою.

Дзиґарня виявилася значно більшою, ніж я собі уявляла. Замість тісної кімнати переді мною відкрився справжній залізний собор, що губився у темряві високої башти. Стіни гули від низького, майже відчутного шкірою рокоту. Важкі латунні маятники завдовжки з корабельні щогли розсікали повітря над головою, відраховуючи секунди глухим, невблаганним звуком: так-так, так-так.

Навколо, наче скелет гігантського звіра, перепліталися сотні зубчастих коліс. Одні — завбільшки з млинові жорна, інші — крихітні, як монети, і всі вони перебували в безупинному, ідеально синхронному русі. Пахло гарячою олією, металевим пилом та старовиною.

Лів тим часом вказала пальцем нагору.

— Бачиш дубові дверцята? — спитала вона, і я, придивившись, схвально мугикнула. — Разом із дзвоном з них виходять різьблені фігури, що тримаються за руки. Кажуть, це був задум Фрейї — додати їх сюди якраз перед тим, як вона оголосила про щорічне святкування Дня сплетених щитів.

І я пригадала сторінки підручників з історії, усміхнувшись і процитувавши:

— Адже доки ми тримаємося за руки, ніхто не може взяти до рук меч проти нас.

— Це слова Фрейї, — погодилася Лів і сама щось пригадавши. А тоді сховала руки за спину й задерла підборіддя, вдивляючись у дверцята. — До речі, десь під годинником, якщо я правильно пам’ятаю, ця фраза має бути викарбувана золотими літерами. І, між іншим, це єдине місце, де в цьому палаці взагалі використовували золото.

— Тут, напевно, закладає вуха, коли він гримить.

— Можеш прийти будь-якої миті й перевірити, — дозволила Лів, а тоді, щось пригадавши, додала: — Щоправда, щоночі двері зачиняють, тож навряд чи тобі вдасться сюди зайти пізньої години. Утім, можеш спробувати, раптом тобі не спатиметься.

Ох, я вже була певна, що мені не вдасться й ока зімкнути після такої кількості вражень. Хоча, зізнатися, почувалася трохи втомленою.

І Лів, схоже, теж це розуміла. Адже це був останній пункт нашої екскурсії, тож вона провела мене до відведеної спальні.