Розділ 1

Астрід

Кажуть, не існує повісті у світі, кращої за ту, що розповідає про легендарного воїна Торвальда та його подвиги, завдяки яким королівство Драконвік і досі існує у своїх прадавніх кордонах. І я, звісно, не можу не погодитися. Ці легенди вивчають змалечку: читають на ніч і потрохи знайомлять дітлахів з історією свого краю. Хоч прихильників вивчення історії небагато, це, мабуть, одна з тих тем, про які мені подобається писати найбільше.

І недарма.

— Сама королева розповість мені про часи занепаду Драконвіку й про те, як Фрейя Найсвітліша врятувала королівство? — приголомшено перепитала я свого керівника, сама не вірячи власним словам.

Королівська родина щороку обирала газетяра, який напише статтю до Дня сплетених щитів. Проте я ні в якому разі не очікувала, що справа дійде до нашої редакції.

Або ж до мене!

— Вони добре відгукнулися про твої статті у запрошенні, — повідомив керівник так буденно, неначе його слова не перевернули мій світ догори дриґом. — І чекають на співпрацю з тобою, Астрід Андерсон.

З мене мимоволі вирвалося нервове скиглення:

— Зірки… — і я впала на стілець навпроти керівника, притискаючи до себе шкіряну торбу, повну розписаних аркушів.

День сплетених щитів — не просте свято. Саме тому до цієї урочистості прикрашалося ціле королівство й виходили святкові статті — невелике нагадування про те, як важливо триматися разом, особливо у найскладніші часи. І зазвичай королівська родина обирала когось із значно більших газет або ж зверталася до королівської редакції з проханням знайти відповідного газетаря, який, на їхню думку, зміг би передати історію такою, як вона є: без зайвої пишності й сухості, але щиро.

І якщо це правда, якщо вони дійсно обрали саме мене й так добре відгукнулися…

— Думаю, коли вони зрозуміють, який знайшли скарб, то запропонують тобі місце в королівській редакції, — повідомив керівник усміхнено, попри те, що навряд чи для нього це буде доброю новиною.

Я сумно усміхнулася. Мені подобалася ця редакція, а ще більше — писати. Проте мій керівник від самого початку знав, що щойно я успішно пройду стажування, то подам заявку до королівської редакції. І, нехай заявку я ще не подавала, моє стажування цілком можна було вважати успішним, якщо я вже маю запрошення до королівського палацу…

— Сподіваюся, я впораюся й не підведу ім’я нашої газети, — поділилася я невпевнено.

Керівник, немолодий чоловік із маленькими окулярами на переніссі, фиркнув.

— Авжеж, впораєшся, — запевнив він. — Інакше б тебе не обрали.

Я кивнула.

— І то правда.

Очікування зводило мене з розуму. Я встигла перебрати всі свої замальовки до статей, уперше за дуже довгий час прибрати на робочому місці й записати кілька чернеток, прискіпливо оцінюючи, яка з них підійде для такої нагоди найкраще. Я знала історію Драконвіку. Проте почути її від самої королеви, Пресвітлої Грети, — це зовсім інше. А написати про це цілу статтю зі зверненням до жителів королівства — тим паче.

Коли надворі почувся стукіт копит, я була сама не своя від нервів. Визирнувши у вікно, змогла лише зойкнути й одним рухом скинути всі папери зі столу до сумки. Колеги бажали мені удачі, коли я неслася повз них, і, сподіваюся, моя невпевнена усмішка не виглядала такою наляканою, якою я себе почувала. Попри це в моєму серці було місце для трепету й натхнення від цієї зустрічі та праці.

І я б дуже сильно збрехала, якби сказала, що це не так.

— Астрід Андерсон, — озвався лакей, щойно я вийшла з редакції.

— Вітаю, — сором’язливо привіталася я, коли той відчинив переді мною дверцята карети й подав руку.

— Прошу!

Відчепившись від ремінця сумки, який я нервово стискала весь цей час, я не без допомоги лакея залізла до карети. Та рушила, щойно я встигла зручно вмоститися на диванчику.

Так, потрібно відволіктися, інакше я геть зійду з розуму від переживань.

Оскільки подорож обіцяла бути довгою, мені нічого не залишалося, як зайнятися роботою. Які питання я збираюся поставити? Чи волітимуть вони залишити мій стиль, чи краще підлаштуватися під минулорічні публікації, щоб цьогорічна стаття не вибивалася із загальної картини? За деякий час я зрозуміла, що й про роботу більше думати не можу, тож втупилася у вікно й решту дороги провела, спостерігаючи за зеленими краєвидами та фіордами.

Згодом карета ненадовго зупинилася, і я, привставши, визирнула у вікно. Ми якраз під’їхали до королівського палацу, з усіх боків оточеного водою. Заскрипіли шестерні, з боку палацу заметушилися люди, і залізний міст опустився на наш бік.

Ніколи ще мені не доводилося бачити королівський палац зблизька. І, повірте мені на слово, дивитися було на що. Теракотова цегла поєднувалася з білим каменем, мов складена у фрески. Сонце, що зависло низько над горизонтом, змушувало будівлю світитися. А мідний дах, вкритий зеленою патиною, ніби ховався серед застиглого моря.

Я на мить завагалася, коли дверцята карети відчинилися. Зробила глибокий вдих і спригнула на тверду бруківку, відчувши раптовий приплив упевненості. Ще жодне із завдань, жодна стаття не лякали мене. Чому ж ця мала стати винятком і завадити мені отримати роботу мрії?