Пролог

⚜

Нільс не мав би так сильно покладатися на долю. Він і не робив цього, справді! Проте після всіх подій, що з ним сталися, йому нічого не залишалося, крім як сподіватися на краще.

Або принаймні на те, що не стане ще гірше.

Назвіть його дурнем, але інакше він просто не міг. Особливо зараз.

— Стій! — горлали за спиною кілька офіцерів, свистячи у свистки. — Хапайте поганця!

Нільс не вважав себе поганцем і, мабуть, саме через це за його голову оголосили винагороду.

Він перестрибнув візок із квітами біля чиєїсь домівки, мимоволі штовхнув кількох людей попереду й кинув вибачення, яке, напевне, ніхто й не розібрав у цьому галасі. Містяни маленького королівства Драконвік, на щастя, не поспішали допомагати офіцерам у захопленні, і Нільс був їм за це невимовно вдячний.

— Іменем корони: зупинись!

Ох, він не збирався. Нехай це буде останньою волею Нільса, проте він і думки не допустить про те, щоб добровільно здатися їм у руки.

Він різко крутанув убік, врізавшись плечем у стіну, а тоді, зціпивши зуби, відштовхнувся від неї й побіг далі. Свистки стихли лише на мить, а потім засвистіли з новою силою, мов в офіцерів відкрилося друге дихання. Ще б пак! Стільки грошей цілком могли б забезпечити ціле королівство…

— Наказую іменем корони! — гудів один із них.

Нільс, озирнувшись лише на мить, вилаявся собі під ніс. Офіцери наступали йому на п’яти і, якщо він негайно щось не вигадає, їм вистачить кількох хвилин, аби схопити його.

— За непокору загрожує…

Наступні слова офіцера заглушив стукіт копит. Нільс, заплющивши очі, видихнув, проте геть не полегшено. Верхи містом пересуваються тільки королівські лицарі. І якщо це вони, то Нільсові й справді пора попрощатися не лише зі свободою, а й із життям.

Тому він більше не озирався. Хай краще не знатиме, хай краще бігтиме до останнього подиху, ніж заклякне від страху й поплатиться своєю гідністю та гордістю. А стукіт усе наближався, як і фиркання коня, морду якого він побачив краєм ока, і Нільс не міг нічого із собою вдіяти, окрім як почати рахувати лічені секунди до смерті.

Проте та чомусь не наступила.

— Агов! Гей, чуєш мене?!

Нільс, на власний подив, різко повернув голову. Кінь порівнявся з ним, проте ніхто й не намагався якось йому зашкодити. А тоді він підняв голову й ледве не спіткнувся об власні ноги.

Дівчина, що сиділа верхи на коні, нахилилася до нього так близько, як тільки могла, простягаючи руку. Вона сяяла, хоча Нільс був певен, що від самого ранку небо затягнули хмари. І освітлювала все навколо нього, і це здавалося таким неможливим, що в нього щелепа відвисла.

Боги, він, напевне, марив, бо ніколи не бачив нічого подібного.

— Залазь зараз же!

Нільс, отямившись від чарівного марення, схопив дівчину за руку й, замахнувшись, з останніх сил застрибнув на коня.

— Тримайся! — крикнула вона, і кінь, мов чекаючи її дозволу, пустився вперед галопом так рвучко, що якби Нільс не встиг обхопити дівчину за живіт, то вмить би злетів.

Вони стрімголов неслися вперед, лякаючи місцевих. Свистки й крики стрілами летіли їм у спину, проте ніхто з них не озирався. Нільс дозволив собі видихнути й трохи відсунутися, аби краще роздивитися свою рятівницю.

І йому перехопило подих.

Вітер розвівав руде хвилясте волосся, від чого окремі бешкетливі пасма лоскотали Нільсові ніс. Її профіль, чіткий і витончений, здавався висіченим із дорогоцінного каменю, на щоках палав живий рум’янець, прикрашаючи бліде ластовиння.

Вона раптом обернулася, і Нільс відчув, як світ навколо нього зник. Світлі очі нагадували морську воду, яка торкалася берегів королівської гавані. Коли вона усміхнулася, кутики її губ ледь помітно здригнулися, відкриваючи маленьку й дуже милу ямочку на щоці.

— Ти як? — спитала вона, і лише зараз Нільс зрозумів, що вони значно сповільнилися й крокують вузькими провулками гавані.

Він не відповів, дівоче обличчя спохмурніло, і пролунало наступне питання:

— Чому вони гналися за тобою?

Нільс не думав довго над відповіддю, досі затьмарений її чарами.

— На мені мішень, а за мою голову обіцяна така спокуслива винагорода, що вголос промовляти невиховано.

Будь-яка інша дівчина від такого пояснення зомліла б. У цьому не було б нічого дивного. Жителі Драконвіку не відрізнялися особливою чутливістю, проте чомусь від народження були аж надто вразливими.

Проте ця дівчина не заклякла. Її вуста розтулилися, потім склалися в тонку лінію, і вона кивнула, потягнувши на себе поводи.

— Чому? — поцікавилася вона, і кінь покірно зупинився.

Нільс першим стрибнув на бруківку. Сам потягнувся до дівчини й, обхопивши за талію, зняв її з коня, невесело зазначивши:

— Краще тобі не знати.

Руки дівчини затрималися на плечах Нільса після того, як він поставив її поруч, і вона не поспішала їх прибирати. З невідомої причини її світлі очі блукали його обличчям, мов вона намагалася щось у ньому розгледіти. І поки Нільс у цих очах незвично для себе тонув, поки думав, що б такого зробити, аби затриматися в цьому моменті якнайдовше, кінь заіржав і розвіяв магію навколо.