Глава 1. Шкільна посудомийка

Взагалі-то я закінчила перукарські курси, але змушена була піти працювати в шкільну їдальню посудомийкою.

А як інакше?

Щн й за те спасибі, що взяли.

Тому що влаштуватися за фахом я не могла - занадто багато конкуренток, а вчитися на когось іще ...

Ні, навчання - це не моє, я не хотіла марнувати усю свою молодість за книжками й нудними лекціями. Тому, зібравши речі, покинула гуртожиток, в якому мешкала останніх півроку, поки вчилася, і, не вигадавши нічого кращого, пірнула в галасливий потік школярів.

На мій подив, мене відразу ж взяли.

- Хоч зарплата у нас і невелика, - чемно пояснив мені директор школи, витираючи носовичком із чола піт, - зате в теплі й комфортних умовах. Офіційна відпустка, медогляд, не потрібно витрачатися на їжу...

- Та все ж таки, яку суму я буду отримувати за свою працю? .. - наважилася запитати я, хоч і знала, що ось так, в перший же день, та ще й на співбесіді, грішми цікавитися не варто.

Але ж це була загальноосвітня державна школа, те місце, де не дивуються нічому. Тож директор назвав мені цифру, почувши яку я розчаровано зітхнула. Але потім, поставивши собі за мету, що це тільки тимчасово, просто щоб хоч за щось зачепитися, відповіла згодою.

- Так що, можете приступати хоч зараз, - проводжаючи мене по коридору, до місця, звідки долинали неймовірно апетитні пахощі борщу та котлет, заспокійливо пробурмотів чоловік у костюмі, обережно беручи мене під руку.

- А мені ... мені ще й жити ніде, - скоромовкою випалила я, відчуваючи як чіпкі пальці надміру сильно стискають мене за лікоть.

- Ну, це не до мене. Зберете потрібні довідки, влаштуєтесь, а потім запитуйте у завгоспа, - наостанок, обпаливши мене запахом дешевих сигарет, пояснив директор.

Та насправді я ще до настання сутінків сновигала по місту в пошуках чогось хоч трохи кращого та вигіднішого. Але не знайшла. І довелося мені ночувати в гуртожитку, заплативши комендантці.

Від самого ранку я побігла до поліклініки, пройшла що там потрібно і, задоволена, що матиму хоч якусь роботу, оформилася у школу.

І нічогенько так! Бо я думала, що там буде жахливо, але насправді - і сита, і в теплі, ще й при грошах.

Житло я тепер знімала у бабусі Ніни, що жила за п'ять хвилин від школи. Вставала в належний час, натягувала на себе джинси, гольф, взувала кросівки, і повільно брела в бік школи, по дорозі збираючи волосся в тугу гульку. На робочому місці на мене чекала купа брудного посуду, з якою я ледве-ледве справлялася.

Так я пропрацювала аж до весни. І коли сонечко з’явилося з-за хмар, а по дорозі потекли струмки, вирішила щось в житті міняти. Я вже навіть запримітила для себе непогане місце – у перукарні «Олеся», в якій я час від часу зістригала кінчики відрослого волосся, і мені вже навіть вдалося поговорити з її власником, домовившись про випробувальний термін, аж раптом непередбачувані події повністю змінили все моє подальше життя.

Того дня, перемивши гору посуду, я пішла на квартиру, перевзулася в туфлі на підборах, замість гольфу наділа білу гіпюрову блузку, втиснулася в коротку джинсову спідничку з порваними краями та пішла на співбесіду до «Олесі». Але по дорозі так заглибилася у внутрішній монолог, думаючи про те, що саме скажу власнику, як мені потрібно себе подати і взагалі, міркувала про те, про се, що й не помітила, як побрела на червоне світло. І раптом…

Так, коли бачиш це по телевізору, то воно теж страшнувато, а ось наяву, і якщо в усьому цьому брати самому участь!

Чорний мерседес, що мчав із жахливою швидкістю, не помітив мою вутленьку фігурку і проїхався по ній усіма чотирма колесами, спершу вдаривши в бік, так що я підлетіла і розпласталася по асфальту. Протягом якихось секунд із нічогенького дівчиська я перетворилася на яскраву наочність для молодих хірургів-травматологів. І коли приїхала швидка допомога, потрібна була неабияка майстерність, аби моє понівечене тіло – із повикручуваними ногами та руками, викласти на ноші.

І в цьому була якась загадка: бо я все бачила, хоча й зі сторони, та все ж!  Ще й мені чомусь абсолютно не було ні боляче, ні страшно. Я тільки присіла на краєчок поручнів, поруч зі своїм тілом, щоб хоч якось зібратися докупи, але мене ніхто не помічав, і я даремно штовхала в груди то лікаря, то молодесеньку гарненьку медсестру, яка постійно ойкала та хваталася за серце.

Далі медсестра та лікар підійшли до водія швидкої допомоги, і вони всі разом розкурили по сигареті, махнувши на моє тіло, покинувши його напризволяще. А я ж помітила, як із рота та з вух почала струменіти кров!

- Гей, ви, ви мене хоч чуєте ?! - репетувала я. - Я не там, не на ношах, а ось отут! Так що покваптеся, може, ви ще й встигнете щось мені підправити й підшити, зробити якусь операцію, влити крові і ... Та що ж це таке! Припиніть зволікати, людоньки, рятуйте!!!

Я вже навіть буцалася ногами, розмахнувшись, вістрям каблука вперіщила по коліну лікаря, вчепилася медсестрі в волосся і постаралася рвонути щосили.

- Ой, як же цій бідоласі не повезло, - співчутливо видихнула медсестра, накриваючи моє тіло простирадлом, яке пройшло крізь мене, абсолютно не зачепивши, я його не відчувала.

І тут я зрозуміла: моє тіло там, а я поки що окремо від нього, і скоро почнеться таке ...

Я дуже боялася потрапити після смерті до пекла, хоча і гріхів моїх була дрібка. Двадцять років, незаймана, непитуща і не палю, щойно вхопилася за першу-ліпшу роботу, щоб хоч якось закоренитися у місті та не повертатися в село.

- А ... а ви знаєте! – в нестямі волала я. - Що я могла б стати перукаркою! Сьогодні могла б! А що тепер?

Але мене, як і раніше, ніхто не чув. Це я зрозуміла по виразу облич супроводжуючих мене медсестри і лікаря. Мені раптом зробилося так гірко, так боляче, так нестямно шкода себе саму, що, сівши просто зверху на своє тіло, я гірко розплакалася.

- Ну чому так? .. - стогнала я, погладжуючи себе по закривавлених грудях. - Що я зробила не так? Чим я завинила?