ЕПІЛОГ

Було якось дивно грати весілля у великій залі королівського палацу після неймовірної магічної церемонії в храмі за участі богів. Та, визнаю, це вражало.

Жінки, вбрані в розкішні сукні, чоловіки в лівреях. Люстри, всіяні магічним камінням, що сяяли, мов зірки, і справжня жива музика.

Для багатьох жінок це було б весіллям мрії, та я нічого не бачила. Раз за разом, кружляючи з Ліамом в танці, я не зводила з нього очей.

Усі розмови з запрошеними, навіть з нашими родинами, здавалися такими далекими та мимовільними, що за кілька хвилин я вже навіть не могла згадати про що ми говорили. За кілька годин ми почули стільки компліментів та привітань, що вони перетворилися на суцільне місиво.

Я знала тільки те, що була дуже-дуже щасливою поряд із ним, і не могла уявити себе деінде. І, хай скільки випробувань чекатимуть на нас попереду, ми подолаємо їх разом.

❄
Харків. Різдво, рік по тому

Жінка поспішала на важливу зустріч. Та, вочевидь, всесвіту було байдуже на це.

Не те щоб вона мала за звичку винуватити в усьому якісь вищі сили. Звісно ж ні. Вона завжди знала, що життя складне й суворе.

Коли життя звело її з її першим та єдиним чоловіком, якого вона покохала, а тоді забрало його, й залишила її саму з маленькою чудовою рудоволосою дівчинкою, вона заприсяглася, що дбатиме про неї, як про рідну доньку. Вона виховала Меліссою сильною, розумною та відповідальною… І ніяк не могла зрозуміти як та відмовилася від мрії, до якої йшла стільки років.

Справа, якою вона мріяла займатися від самого дитинства, раптом стала їй нецікавою, а мачуха, хоч і отримувала від неї щирі листи, однаково її майже не бачила, й почувалася непотрібною.

Плюнувши на безнадійні спроби витягнути машину з кучугури, вона в розпачі захлопнула дверцята, обійняла себе руками за плечі та розплакалася.

Це, звісно, було їй невластиво. Аліна уникала таких проявів слабкості. Та посеред сніжної вулиці в розпал Різдва  її однаково ніхто не побачив би.

Принаймні так вона думала, поки біля неї не припаркувався темний позашляховик, й тоноване вікно з боку водія опустилося.

— У вас все гаразд? — спитав незнайомець.

Вона підняла на нього заплакані очі й похитала головою. Їй було соромно ось так рюмсати в чужій присутності, особливо такого красеня. В незнайомця було коротке темне волосся, приємні риси обличчя та ясні блакитні очі. А в неї, певно, жахливе червоне обличчя, ще й макіяж змазався…

Аліна, звісно, гадки не мала, що незнайомець також її розглядав, і зауважив лише те, що вона сумна, і дуже гарна. Особливо його вразили її медові очі.

Він, не вагаючись, вийшов з машини, щоб їй допомогти, хоча сам запізнювався в лабораторію. Йому нарешті вдалося вписати себе в нічний графік користування лазером, і то тільки тому, що в такий день та час до університету поткнеться тільки божевільний трудоголік. Та, коли він побачив її сльози, то геть про це забув.

Коли він допоміг їй виштовхати машину зі снігу, вона всміхнулася вперше за дуже довгий час.

— Дякую. Ви мене врятували. Я Аліна, — жінка простягнула йому руку, і він потис її, не вагаючись. Його долоня була теплою.

— Дмитро. Радий, що став у пригоді.

Він соромʼязливо потер шию. Йому не хотілося відпускати чарівну незнайомку. А що як це буде остання їхня зустріч?

Ні, він мав принаймні спробувати познайомитися з нею та кудись запросити.

— Вибачте, я розумію, це трохи неочікувано, і зараз ви, мабуть, не маєте часу, та може ви б хотіли якось зустрітися зі мною? Можливо випити кави?

Аліна обвела його мʼяким поглядом, а тоді витягнула з кишені телефон.

Зазвичай вона відмовляла чоловікам, що запрошували її кудись, та він практично врятував її життя, і, якщо вже зовсім відверто, Дмитро їй справді сподобався. Тож Аліна вирішила дати йому шанс.

Вони ще про це не здогадувалися, та ця маленька подія звела їх разом не випадково. Миколаю довелося постаратися, насипавши снігу тут і там, допоки ці двоє не зустрілися. Звісно, вони не перші, і точно останні.

Побачивши, як вони обмінялися номерами, Миколай завів свою машину і рушив далі. В нього було ще багато-багато справ…