Кінець. Оленка

Мене вели в дім мама та мій другий тато. Мама мене обіймала та плакала, батько держав її за плечі. Я вже давно не пам’ятаю, коли в останнє мене обіймала мама. Мені казали що я доросла, що повинна себе вести стримано і виховано, що батьки зайняті  і я своєю негативною поведінкою можу завдати їм шкоди. Я намагалась бути завжди чемною, вихованою, стриманою, добре вчилась, щоб вони могли пишатися мною, але мені дуже хотілося залізти до мами на руки і обійняти її, погратися з батьком у м’яча, але цього не було. Тому я так чіплялася в біле пухнасте зайченя, подароване колись самою мамою, а не вихователькою від імені мами. Воно мені було найрідніше і нагадувало, що мама мене любить.

Коли я побачила двійника зайчика на екрані, я не могла не полюбити його. Він став мені справжнім другом і нарешті познайомив мене з моїм першим батьком. Я як саму себе побачила в дзеркалі. Ми були такі схожі і такі самотні. Тому ми потягнулися один до одного. Я отримала від нього все те, про що мріяла все своє дитинство. Любов, ласку, розуміння.

Звичайно я не могла залишитися разом з ним, навіть я дитина це розуміла, але бачитись і надалі з ним я буду і знайду для цього можливість.

Після великої кількості обійм та поцілунків зморена я почала засинати у своєму ліжку. Мені було соромно, що через мене трапилось стільки галасу і сумно за втраченим Вуханем. Як тільки я переступила поріг будинку, мобільний зайчик  махнув лапкою на прощання і витер сльози на своїх великих очах. Я втратила друга. Його більше не було ані в телефоні, ані в планшеті та комп’ютері. Він зник безслідно. Разом з ним я втрачала зв’язок з моїм першим батьком.

Вже засинаючи, я почула від іграшкового раніше мовчазного зайчика

-Я люблю тебе, моя дівчинко! Ми скоро будемо разом!

Щасливо всміхнулась і сильно притиснула до грудей Вуханя.