Крок 5. Мандрівка

Я вів Оленку вулицями через Вуханя, старанно оминаючи можливі місця з відеокамерами і намагаючись не потрапляти під відеонагляд працюючих автівок.

Ми проходили через підворіття старовинних будинків і Вухань розповідав історію кожного з них. Я вів її до своєї хованки, квартири в старому романтичному домі, не так давно знятої через письмову об’яву на дереві у старого чоловіка, який навіть документи у мене не спитав, просто віддав ключі в замін на невелику купу грошей.

Квартира була затишна з старовинним меблюванням. Я доповнив її телевізором з величезним екраном і проектором, мікрохвильовкою і пристроєм для цукрової вати. Чудовий швидкісний інтернет мені забезпечував мобільний оператор, а ноут був завжди зі мною.

Я побачив з вікна Оленку тоді, коли Вухань їй захопливо розповідав історію створення саду в дворі дому. Дівчинка озиралась навкруги, тримаючи телефон, а з рюкзака ззаду розслаблено звішувався іграшковий Вухань.

Мене охопило хвилювання, чи не розчарується дівчинка, побачивши мене в квартирі, чи не злякається?

Тим часом Вухань на екрані пристрою раптом сором’язливо опустив очі і шаркаючи лапкою, спитав у Оленки:

-Ти не будеш проти, якщо я тебе з деким познайомлю?

-З ким?

-З твоїм першим батьком.

Дівчинка здивувалась.

-Ти знаєш мого батька? Але він давно помер!

-Зовсім ні, він живий, він тебе дуже любить і чекає на тебе.

-Я його зовсім не пам’ятаю, мені був лише рік, коли він нас залишив!

-Він тебе не залишав, твоя мати пішла від нього, а він шукав, чекав… Дай йому лише шанс познайомитись, він зовсім один…

Дівчинка вагалась:

-Я не знаю… Треба подзвонити мамі… В мене вже є татко, який мене любить.

-Просто познайомся, він хоче тебе бачити, хоче щоб ти побачила його.

Дівчинка задумалась.

-Добре, де його шукати?

-Він тут, неподалік, дивиться на тебе з вікна.

-Ти спеціально привів мене сюди?

-Так, він мій творець, мені його шкода і я хочу допомогти йому,- відповів Вухань,- давай зіграємо в квест. Йди за компасом.

На екрані мобілки з’явилося фото двора і компас, який вказував напрям руху. Я бачив, дівчинка вагалась, і я пошепки молився богу, щоб вона не повернулась і не пішла від мене.

Раптом я побачив, що Оленка рішуче зарухалась до під’їзду.

-Моя дівчинка,- посміхнувся я, і пішов до дверей, витираючи спітнілі від хвилювання руки.

Дитина вже підіймалася сходами до квартири. Двері відчинилися у ту ж мить, коли вона тільки простягнула руку до дзвінка.

-Привіт,- видихнув я.

-Привіт, - відповіла насторожено дівчинка.

-Як я радий тебе бачити, моя люба дівчинко, - з любов’ю сказав я, - заходь, будь-ласка.

Дівчинка зняла рюкзак з плечей і насторожено зайшла до кімнати. Вона тримала його в руках так, ніби Вухань на рюкзаці повинен захистити її від мене. Тут мобільний Вухань звернув увагу на себе:

-Чого стоїмо? Дозвольте я стану вашим гідом і розповім про все, що знаходиться у квартирі?

Він чекав доки ми погодимось. Коли я і Оленка кивнули, він продовжив:

-Кожна екскурсія починається зі знайомства. Дозвольте представитись і коротко розповісти про себе. Я ваш гід на сьогоднішній день. Мене звуть Вухань. Я мобільний зайчик. У мене є брат, іграшковий зайчик, він теж Вухань. Зараз він відпочиває на рюкзачку, але дуже уважно нас слухає. Він страшенно сором’язливий, тому і мовчазний.

Усе це мобільний жартівник так кумедно розповідав, розмахуючи лапками, пристрибуючи на місці і кривлячи смішно мордочку, що не посміхнутися було неможливо. Ми одночасно подивилися одне на одного і розсміялися. В кімнаті ніби посвітлішало, а між нами розтанула крига і ніяковість зникла.

-Я Оленка, а як тебе називати?

-Я би хотів батьком, але зви мене Олександром.

-Ти сам тут живеш?

-Ні, я живу не тут, це я зняв для тебе, але якщо тобі тут сподобається, я буду тут тебе чекати.

Хвилька ніяковості знову народилась між нами, але знову врятував все Вухасик. Постукавши по екрану, він сказав:

-Чого стоїмо? Ми на екскурсії чи як? Я вам покажу де кухня,- промовив він облизнувши мордочку довгим рожевим язичком, - я вже зголоднів так, ніби слона вже з’їм!

Він це сказав демонструючи ніби він на справді їсть слона. Це виглядало дуже кумедно. Маленьке пухнасте зайченя з ножем та виделкою намагається проштрикнути величезного слона, який від нього тікає.

Ми розреготалися і подалися, дивлячись на екран, по слідам  які як компас вели на кухню.

Там на столі стояв чудовий Несквік з молоком, свіжі круасани і фрукти у вазочці. Швидко перекусивши сніданком, зайчик запропонував нам розважальну програму в кімнаті на вибір: караоке, 3D кінозал чи бій подушками.

Переговоривши між собою, ми одночасно вибрали кінозал і нам дали величезний список мультфільмів, кожен з яких рекламував захоплений зайчик. Перед початком сеансу Вухань знову зводив нас на кухню, розповів як користуватися машинкою для цукрової вати і вчив нас як це робити. В результаті всі ми та меблі на кухні були заляпані цукром та ватою, а ми з Оленкою стали щасливими володарями двох величезних клубків цукрових ласощів. Після цього Вухань авторитетно заявив, що кінотеатру без попкорну і коли не існує, і нам прийшлося приготувати дві миски попкорну, одну солону, іншу солодку.

Так, озброївшись їжею і напоями, ми відправились до кімнати, де всілися на підлозі, вкритій килимом і обклалися подушками.

Ми дивилися веселі мультики, їли, сміялися, розмовляли, підказували один одному, що буде далі в мультику, сміялися над Вуханем, коли серед фільму він з хрустом розгризав морквину чи зойкав посеред фільму, що вже засидів собі хвостика.

Потім ми співали пісень, я страшно фальшивив, за що не один раз був битий подушками.

Навеселившись, ми знов зголодніли і вирішили піти перекусити на природі. Вухань запропонував пікнік на березі річки.