Алгоритм дій. Початок.

За сім років до…

-Все! Мені це вже набридло! Не хочу бачити твою задумливу пику більше ані секунди!

Двері з гуркотом хряснули об дверний косяк. Я видихнув і зайнявся програмою, яку терміново потрібно було дописати для avitarart. Терміни доробки ПЗ, вказані у договорі, добігали кінця, а програма була готова до половини через постійно виникаючий глюк в циклі. Ніяк не можу спіймати його. Також захист персональних даних в програмі був невисокого рівня.

В сусідній кімнаті продовжував бушувати тайфун на ім’я Тая. Речі летіли відусюди одночасно і падали біля розкритого чемодану. Тайфун не тільки лютував і ніс розруху, а й волав несамовитим криком, вигукуючи образи і нецензурні слова. В кутку злякано тулилось чорняве маля, моя улюблена донечка Оленка.

Я щільніше натягнув навушники і ще добренько придушив їх до вух, щоб ані звуку не доносилось до мене і віддався справі. Як і зі справжнім ураганом, звуки незабаром стихли, хлопнули двері і наступила пронизлива тиша. Я зняв навушники і підійшов до вікна. Тая з Оленкою пакувалися в таксі. Тая зривалася на водієві, який намагався впхнути до багажника одночасно чемодан та коляску.

-Бідний водій! Він то в чому винний? -видихнув я і повернувся до знавіснілого ПЗ.

В тиші та спокої справи пішли швидше, помилка скоро знайшлась і строки коду побігли під руками.

Прийшов в себе я на ранок. Програма була повністю написана і бадьоро виконувала вказані дії крок за кроком.

- Бог! - зробив висновок я гордо і поплентався на кухню, розшукувати щось їстівне.

На жаль, усе їстівне лежало у сміттєвій корзині, викинуте розлюченою жінкою. Ранок вже наближався до середини дня, люди спішили кудись по своїх власних та робочих справах. Попереду в мене була купа нудної роботи, така ненависна розробникам ПЗ. Тестування програми, написання інструкцій та звітів і навчання майбутніх користувачів. Все це буде завтра, навіть їжа, сьогодні  тільки сон.

За сім років після…

Я фрілансер. Вільна людина, яка може сама вибирати собі завдання над яким працювати, де працювати і коли працювати. Я  не прив’язаний до місця, колективу чи приміщення. Я, доволі розкручений спец у сфері розробки онлайн ігор, наразі тиняюсь у великому торгівельному центрі в пошуках потрібного заліза.

Нарешті знайшов гарну потужну відеокарту, здатну пришвидшити свіже створену відеогру. Тільки почав знайомитись з характеристиками, як почув знайомий пронизливий, як звук бензопили, голос.

Підняв очі і побачив швидко крокуючу Таю, за якою біг охоронець, весь завішаний пакунками, як новорічна ялинка. За ним молода жінка вела восьмирічну дівчинку з непокірним чорнявим волоссям та зеленими очима. Дівчинка так була схожа на мене в дитинстві, що я навіть очі прижмурив. Любов та смуток за Оленкою накинулись на мене з новою силою.

 Забувши про відеокарту, я тишком пішов за ними. Я хочу бачити Оленку, хочу її обійняти, відчути худеньке тільце в своїх руках.        

Відносини з дружиною не наладились. Вона на наступний день, після сварки, сім років тому, подала на розлучення. На всі мої намагання помиритися чи побачити дитину відповідала рішучою відмовою. На мої благання про зустріч відповіла, що звуть її Таїсією Петрівною і ніяких розмов та справ зі мною вона не збирається мати і спілкуватися з дитиною не дозволить. У суді вона зробила з мене монстра і всі вжахалися, як можна довірити дитину такому батьку-скотиняці.

Вона швидко та дуже вдало вискочила заміж, і нині є успішною і самовдоволеною бізнес леді.

Дитину оточили охороною та підвищеною увагою. За всі сім років мені не вдалося навіть близько побачити дівчинку. Оленка завжди була оточена вихователями, дітьми та тілоохоронцями.

Я зустрінусь донькою, чого б це мені не коштувало!