Рік потому...

Соля

Минув рівно рік відтоді, як Дамір офіційно перестав бути моєю проблемою і став моїм хлопцем.

Хоча сьогодні вранці я була готова повернути його до першої категорії. Ми посварилися через повну дурницю, як це зазвичай буває. Я заявила, що поїду на вихідні додому автобусом, бо хочу «побути незалежною». А Дамір відповів, що моя незалежність чудово поміститься на пасажирському сидінні його авто, і він сам мене відвезе.

Я образилася на його наказовий тон, грюкнула дверима квартири (у яку переїхала ще восени) і гордо пішла на пари пішки.

Увесь день я показово ігнорувала його повідомлення. Рівно до шостої вечора.

Я вийшла з головного корпусу, натягуючи навушники. На вулиці вже стемніло і мрячив дрібний дощ.

Раптом хтось схопив мене ззаду за плечі.
Я навіть не встигла закричати, як на мою голову накинули щось темне, здається, чийсь величезний светр, і просто закинули на плече.

— Гей! — закричала я, луплячи кулаками по чиїйсь спині. — Пусти! Я бідна студентка! З мене нічого взяти! 

Викрадач мовчав. Його крок був рівним, і він зовсім не збився з дихання, хоча я брикалася, як дикий мустанг.

Мене безцеремонно, але напрочуд обережно опустили на м’яке сидіння автомобіля. Двері зачинилися і клацнув центральний замок.
Я почала стягувати з голови светр, але чиїсь руки м'яко перехопили мої зап'ястя.

— Сиди тихо, — пролунав змінений, занижений голос збоку.

Я завмерла. У голові промайнули всі сюжети кримінальних подкастів, які я слухала.
Але тут мій маніяк потягнувся через мене і… дуже акуратно пристебнув мій пасок безпеки.

Потім клацнула кнопка і моє сидіння почало нагріватися. Рівно на трієчку, як я люблю.
А з динаміків тихо заграв мій улюблений інді-рок.

Я принюхалася крізь тканину светра.
У салоні пахло знайомим парфумом із нотками сандалу. І тоді моя паніка різко переросла в пекуче роздратування.

— Якщо ти думаєш, що це смішно, — прошипіла я з-під светра, — то ти помиляєшся. У мене клаустрофобія!

— У тебе немає клаустрофобії, — спокійно і вже своїм нормальним голосом відповів Дамір. — Ти просто любиш драматизувати.

— Савичу, я тебе вб'ю! Негайно зніми з мене цю ганчірку!

— Не можу. Ти зіпсуєш сюрприз.

— Я зіпсую тобі обличчя, щойно звільню руки!

Машина рушила. Дамір вів авто плавно, однією рукою притримуючи мої зап'ястя, щоб я не зняла цю кляту пов'язку.

— Ти викрав людину з-під університету, — пробурмотіла я.

— Я врятував свою дівчину від дощу.

— І взагалі, ми посварилися.

— Ну ось, я в процесі примирення.

Їхали ми недовго. Машина зупинилася, Дамір вийшов, відчинив мої дверцята і знову закинув мене на плече.

— Савич! У мене ноги є!

— З такою швидкістю, як ти від мене тікаєш, то краще я сам тебе донесу.

Хлопець проніс мене кілька метрів, відчинив якісь двері і нарешті поставив на ноги.
Світло вдарило в очі і я нарешті стягнула з голови темний светр.

— СЮРПРИЗ! — пролунало з кутка.

Я кліпнула, звикаючи до світла. Там стояла Аліна з келихом шампанського, Данило, який тримав у руках хлопавку, і ще кілька наших з медіастудії. Всюди горіли свічки, а на столі стояла величезна коробка піци.

Я повернулася до Даміра, який стояв переді мною в чорній сорочці, ідеально спокійний, з ледь помітною усмішкою.

— Ти ненормальний, — видихнула я, намагаючись пригладити волосся, яке після «викрадення» нагадувало вороняче гніздо. — Я ж могла викликати поліцію. Або вибити тобі око!

— Ти б не влучила, — Дамір зробив крок ближче.

— Зір журналіста, пам'ятаєш?

— Боже, Савич, давай швидше, я вже хочу їсти! — Аліна позаду голосно зітхнула.

Данило штовхнув її ліктем, але Дамір ігнорував їх. Його темні очі дивилися тільки на мене. З тією самою уважністю, до якої я так і не змогла до кінця звикнути.

Він не став читати довгих промов. Не став цитувати вірші чи робити пафосних жестів.
А просто повільно опустився на одне коліно і дістав із кишені маленьку чорну коробочку.

У мене перехопило подих. Здається, я перестала дихати взагалі. Забула про сварку, про автобус, про зіпсоване волосся.

Дамір відкрив коробочку. Кільце було тонке, з акуратним каменем, який виблискував у світлі свічок.

— Зранку ти сказала, що я завжди все вирішую за тебе, — його голос звучав низько, і в ньому не було жодної краплі іронії. — І що я не залишаю тобі вибору. — Він підняв на мене погляд. — Цього разу вирішуватимеш ти.

Моє серце билося так гучно, що я боялася, що воно розлетиться на шматки. Він залишав вибір мені. Як завжди робив це в найважливіші моменти нашої історії.

Я подивилася на нього. На хлопця, якого колись поцілувала просто на зло колишньому. На того, хто привласнив мою каву, мої правила і моє серце і сльози зрадницьки защипали очі.
Я шмигнула носом і витерла щоку рукавом.

— Савич... — прошепотіла я. — Опитування в чаті вже було?

Він ледь помітно усміхнувся.
— Данило підготував і чекає на результат.

Я зробила глибокий вдих.

— Тоді передай йому, щоб ставив другий варіант.

— Який саме? — Дамір підняв брову.

— «Так, але Савич усе одно нестерпний».

Аліна радісно запищала. Хлопнула хлопавка Данила, засипавши нас золотим конфетті.
Дамір піднявся на ноги і просто надів його мені на палець, а потім міцно обхопив моє обличчя долонями і поцілував. Так, що земля під ногами остаточно зникла.

Коли він відірвався від моїх губ, я подивилася на каблучку, що сяяла на моєму пальці, а потім на нього.

— Але я все одно ображена за ранкову сварку.

— Вибач.

— І завтра ми їдемо до моїх батьків.

— Тільки я за кермом.

— Я люблю тебе, мій викрадач.

Дамір притиснув мене до себе, ховаючи усмішку в моєму волоссі.

— Уже пізно, Солю. Забрати слова назад не вийде.