Епілог

Минув рік.

Сонячний літній ранок заливав затишну вітальню м’яким золотом. У домі пахнуло свіжоспеченим пирогом із яблуками, сушеною м’ятою та ледь помітним, але вже таким звичним ароматом магічного озону.

Біля великого дерев’яного столу сиділа дев’ятирічна Ліна. Дівчинка з зосередженим виглядом тримала в руках маленький дерев’яний брусок. На кінчиках її пальців більше не виривалися хаотичні іскри — тепер там сяяв рівний, слухняний фіолетово-золотистий вогник. Вона обережно проводила ним по дереву, випалюючи акуратні захисні руни, яких її навчив «пан учитель».

Поруч із нею на столі поважно сидів чорний кіт із білим кінчиком хвоста. Валахар уважно спостерігав за кожним рухом малечі, примруживши свої яскраві фіолетові очі.

«Трохи лівіше кут, Ліно,» — пролунав суворий, але теплий голос у голові дівчинки. — «Руна захисту не терпить недбалості. Ще один невірний рух — і твоя дерев'яна іграшка перетвориться на жменьку попелу».

— Я знаю, знаю, Валахаре! — засміялася Ліна, підправляючи лінію. — Ти гарний учитель, але дуже суворий!

— А як інакше з відьмою-початківицею? — усміхнулася Еліза, виходячи з кухні з тацею запашного чаю.

За цей рік Еліза дуже змінилася. У її погляді з’явилася впевненість справжньої господині прадавнього відьомського роду. Вона більше не боялася своєї сили — тепер її світла магія гармонійно спліталася з темними чарами Валахара, створюючи навколо їхнього дому непереборний захисний купол. Жодна потвора з Безодні більше не наважувалася навіть наблизитися до їхнього подвір’я.

Еліза поставила чашку на стіл і ніжними пальцями почухала чорного котика між вушками. Валахар, який міг у будь-яку секунду прийняти свій величний облік владника тіней із темними крилами та рогами, лише задоволено заплющив очі й голосно замурчав.

— Ну що, великий і страшний владнику Нижнього світу? — грайливо шепнула Еліза, нахилившись до його вушка. — Не шкодуєш, що залишився на Землі?

Валахар повільно розплющив очі й подивився на дівчину. У його фіолетовому погляді більше не було ні краплі пекельної люті — лише безмежна ніжність, відданість і кохання.

«Повернутися до Нижнього світу й сидіти на холодному троні серед похмурих тіней?» — мовив демон у її думках, граційно перетворюючись на легку тінь, яка на секунду обійняла Елізу за талію силуетом високого чоловіка, а потім знову повернулася в подобу пухнастого кота. — «Ні за що у світі, моя відьмо. Мій трон і моє серце тепер тут. Поруч із тобою».

Ліна радісно засміялася, Еліза тепло усміхнулася й обійняла свого магічного захисника. Попереду на них чекало довге, щасливе життя, повне нових таємниць, магічних відкриттів та справжньої чарівної казки, яку вони створили разом.

КІНЕЦЬ