Розділ 7

День минув у гарячкових приготуваннях. Поки мала Ліна бавилася надворі з сусідськими дітьми, Еліза та Валахар збирали все необхідне для нічної виправки. До невеликого шкіряного рюкзака лягли: старовинний кришталевий флакон для відьомської роси, пучок сушеного полину для від лякування дрібних духів та, звісно ж, прабабусин фоліант.

Коли сонце сховалося за горизонт, а Ліна, заспокоєна фіолетовим щитом Валахара, солодко заснула у своїй ліжечці, настав час вирушати.

Бом... Бом... Бом...

Годинник відбив північ. Тіні знову огонули кімнату, і посеред вітальні постав Валахар у своєму справжньому демонічному обліку. Його фіолетові очі сяяли в темряві, а за плечима м'яко тріпотів оксамитовий чорний плащ.

— Час настав, відьмо, — низьким голосом мовив він, простягаючи Елізі руку. — Магічний Ліс не любить чужинців. Тримайся поруч і не виходь із моєї тіні.

Еліза впевнено кивнула й стиснула його пазуристу долоню. Валахар пробурчав закляття прадавньою мовою, і куток кімнати розпався на тисячі темних іскорок, відкриваючи прохід прямо до межі Прадавнього Лісу.

Крок — і міські звуки миттєво зникли. Навколо них піднімалися велетенські, древні дерева, чиї крони закривали нічне небо. Замість звичайного листя на гілках миготіли сині та сріблясті світлячки, а повітря було густим і пахло магією, мохом та нічною свіжістю.

— Красиво... — шепнула Еліза, розглядаючи сяючі квіти під ногами.

— Не розслабляйся, — застеріг її Валахар, злегка прикриваючи дівчину собою. — Цей ліс відчуває світло твоєї душі. Для тутешніх духів ти — мов сяючий факел у темряві.

Вони зробили лише кілька кроків стежкою, як раптом дерева навколо них зімкнулися. Коріння під ногами ожило й поповзло, мов велетенські змії, перекриваючи шлях назад. З хащі вийшла висока постать, зіткана з туману та сухих гілок — Вартовий Лісу.

— Хто сміє ступати на прадавню землю зі світлом відьми та темрявою Безодні? — прогримів голосний, дерев'яний голос Вартового. — Ви не пройдете далі, поки не доведете чистоту своїх намірів!

Вартовий змахнув рукою, і з землі вирвалися гострі дерев'яні списи, прямуючи прямо на Елізу!

Валахар миттєво зреагував: він став перед дівчиною й виставив потужний фіолетовий щит, розбиваючи атаки на тріски.

— Елізо, зараз! — вигукнув демон. — Його сила — в землі й агресії! Не атакуй його руйнуванням, покажи йому свою гармонію!

Еліза зробила крок уперед, виходячи з-за спини Валахара. Вона не стала діставати магічні спалахи. Натомість дівчина заплющила очі, простягнула відкриті долоні до Вартового й випустила м'яке, тепле, біло-золоте сяйво — сяйво любові, захисту та мирних намірів.

— Ми прийшли не злом, а за зціленням, — тихо, але впевнено мовила вона. — Ми шукаємо росу, щоб зняти прокляття й відновити рівновагу.

Золоте світло Елізи м'яко оповило колючі гілки Вартового. Тіньова магія Валахара підтримала її, обгортаючи золоті промені захисним фіолетовим контуром. Двоє діаметрально протилежних сил сплелися в ідеальній симфонії.

Вартовий Лісу завмер. Його туманне тіло розгладилося, а гострі сучки розквітли дрібними білими квітами.

— Темрява, що захищає світло... Світло, що не боїться темряви... — прошелестів Вартовий, повільно вклоняючись їм. — Ви варті проходу. Позаду вас — Джерело Світанку. Ідіть із миром.

Дерева повільно розступилися, відкриваючи шлях до сяючої галявини, посеред якої в променях місяця бринчало магічне джерело.

Валахар подивився на Елізу з незамаскованим захопленням у фіолетових очах:

— А ти стаєш справді небезпечною відьмою, Елізо.

— Дякую, учителю, — з усмішкою відповіла дівчина. — Але без твого щита я б уже була проштрикнута тими списами.

Бом...

Північна хвилина добігла кінця. Демонічна форма Валахара здригнулася, магія Тіньового проходу розпалася, і на м'який лісовий мох поруч із сяючим джерелом м'яко вмостився чорний котик із білим кінчиком хвоста.

Еліза обережно підхопила Пухнастика на руки, дістала кришталевий флакон і ступила до джерела. Перший крок до зняття прокляття було зроблено.

Галявина навколо Джерела Світанку дихала первісною магією. Місячне світло пронизувало кришталево чисту воду, від чого на її поверхні танцювали тисячі срібних та бірюзових іскорок.

Еліза присіла на коліна біля самого краю води, обережно тримаючи Валахара однією рукою. Маленький чорний кіт крутив головою, уважно скануючи фіолетовими очима кожний кущ і кожну тінь на межі галявини. Попри те, що Вартовий Лісу пропустив їх, розслаблятися в такому місці було б смертельною помилкою.

«Збирай росу з пелюсток місячного лотоса, що росте біля самої води» — пролунав у голові дівчини суворий голос демона. — «Сонце зійде за пів години. Якщо промені торкнуться води до того, як ти наповниш флакон, роса втратить свою магічну силу».

Еліза дістала з рюкзака кришталевий флакон. Вона простягнула руку до великої білої квітки, яка розпустилася прямо на воді. На її пелюстках мерехтіли важкі, мов перли, краплі роси.

Дівчина ділала це дуже обережно, але щойно її пальці наблизилися до пелюсток, вода в джерелі пішла дрібними хвилями. З самого центру водойми піднісся прозорий, сяючий водяний дух — Водяниця з очима кольору морської хвилі.

— Хто сміє брати сльози місячного лотоса? — прошелестів її прохолодний голос, подібний до дзвону кришталевих келихів.

— Мені потрібна ця роса, щоб врятувати того, хто став моїм захисником, — впевнено відповіла Еліза, не відводячи погляду. — Я не візьму жодної зайвої краплі.

Водяниця перевела погляд з відьми на чорного котика у неї на руках. Вона примружилася, відчуваючи залишки потужної демонічної магії, що огортала кота.

— Темрява й Світло... Ви прийшли разом, і ваші долі вже сплетені, — мовила Водяниця. Вона всміхнулася й легенько торкнулася води пальцем. — Бери, юна відьмо. Твоє серце чисте, а твій супутник вартий цього дару.

Пелюстка лотоса сама нахилилася, і прозорі краплі роси повільно перетекли у кришталевий флакон Елізи. Закупоривши його затичкою, дівчина притиснула дорогоцінне зілля до грудей.