Розділ 6

День пройшов у приємній, але тривожній метушні. Мала Ліна цілий день не відходила від «Пухнастика»: то намагалася побудувати йому хатинку з м'яких подушок, то пригощала шматочками сиру. Валахар терпів це з мужністю справжнього воїна, лиш періодично поглядаючи на Елізу з мовчущим проханням: «Врятуй мене, або я перетворю її ляльок на попіл».

Проте коли на місто опустилася ніч і Ліна солодко заснула у своїй дитячій кімнаті, атмосфера в домі знову змінилася.

Годинник на стіні почав свій відлік. Бом... Бом... Бом...

Тіні поповзли по кутках, шерсть зникла, і Валахар знову постав у своєму справжньому, величному обліку — високий, з сяючими очима та темними рогами. Він одразу ж зробив швидкий пасс руками в повітрі, накладаючи на двері кімнати Ліни м'який фіолетовий купол із тіньової магії.

— Що ти робиш? — тихо запитала Еліза, підходячи до нього.

— Захисний щит, — оксамитовим низьким голосом відповів Валахар, не зводячи очей від дверей. — Тіньові сутності відчувають її пробуджену силу. Цей купол сховає її ауру й подарує солодкі, спокійні сни. Жодна потвора з Безодні не зможе пробитися через мій захист.

Еліза з подивом подивилася на демона. Вони починали з ворожнечі, але зараз він без жодних прохань витрачав залишки своєї дорогоцінної магії, щоб захистити її молодшу сестру.

— Дякую тобі, Валахаре, — м'яко мовила дівчина й підійшла ближче. — Ти кажеш, що ти темне створіння, але у твоєму серці є тепло.

— Не вигадуй дурниць, відьмо, — форкнув демон, але в його фіолетових очах спалахнув м'який вогник. — Якщо з малечею щось станеться, ти не зможеш зосередитися на ритуалі зняття мого прокляття. Це чистий розрахунок.

— Звісно-звісно, — усміхнулася Еліза. — Сухий розрахунок.

Вона підійшла до фоліанта й розгорнула його на розділі, який вони не встигли розібрати вранці.

— Подивись сюди, — вказала вона пальцем на давній рисунок, де були зображені дві магічні нитки — золота й фіолетова, що спліталися в древній знак нескінченності. — Тут написано, що для повного зняття закляття нам потрібен Пекельний Кристал Тіней і... крапля чистої відьомської роси, яку можна зібрати тільки на світанку в магічному лісі.

Валахар нахилився нижче, прочитавши прадавні символи.

— Магічний ліс знаходиться за межами міста. І шлях туди небезпечний.

— Значить, ми вирушимо туди разом, — впевнено мовила Еліза. — Завтра вночі, коли Ліна буде під захистом твого щита.

Демон подивився на дівчину. Вона більше не була тією переляканою смертною, яку він зустрів під дощем. У ній прокидалася справжня відьма — смілива, сильна та готова йти до кінця заради тих, кого любить.

І десь у глибині демонічного серця Валахар здригнувся від раптової думки: що станеться, коли вони знімуть прокляття і йому доведеться назавжди повернутися до свого Нижнього світу? Чи зможе він залишити цю дівчину?

Бом... Дванадцятий удар лунко прокотився кімнатою, і магія півночі згасла.

Тіні згорнулися, і на килим знову м'яко вмостився чорний котик. Еліза присіла поруч, обережно взяла його на руки й притиснула до себе.

— Ходи спати, мій темний захиснику, — шепнула вона.

Валахар не став шипіти чи вириватися. Він лише притулився мордочкою до її плеча й голосно, затишно замурчав, охороняючи їхній спільний дім до самого світанку. 

Ніч огортала будинок глибокою, оксамитовою тишею. За вікном легко шелестіли липи, а в кімнаті панував м'який затишок, підкреслений ледь помітним фіолетовим сяйвом, що струмувало від захисного купола над дверима Ліни.

Еліза лежала на ліжку, але сон не приходив. Вона дивилася у стелю, слухаючи мірне муркотіння чорного котика, який вмостився у неї в ногах. Його присутність більше не викликала страху чи настороженості — навпаки, дівчина відчувала дивне, невідоме досі почуття захищеності.

«Пекельний Кристал і відьомська роса...» — повторювала вона в думках рядки з прабабусиного фоліанта. — «Це звучить небезпечно. Але я повинна це зробити».

Раптом кіт ворухнувся. Його фіолетові очі розплющилися в темряві, спостерігаючи за дівчиною.

«Ти не спиш, відьмо» — пролунав у її голові тихий, глухий голос Валахара. Навіть без нічної трансформації їхній магічний зв'язок залишався активним.

— Не можу заснути, — зізналася Еліза, повертаючись на бік і підпираючи голову рукою. — Думаю про магічний ліс. А що, як у мене не вистачить сил? Що, як я не зможу зібрати ту росу?

Валахар повільно підвівся, ступаючи м'якими лапами по ковдрі, й вмостився прямо перед її обличчям. Приплющивши очі, він легенько торкнувся своїм вогким носом її лоба — так, як коти виказують найвищу довіру.

«Ти здолала Нишпорку в перший же день, коли твоя сила тільки прокинулася» — мовив демон. — «Ти змогла підкорити магію концентрацією, коли інші вчаться цьому роками. Твоє серце не має страху, коли ти захищаєш сестру. Не сумнівайся в собі. Я буду поруч. А я — владник тіней, і я не дозволю жодній лісовій потворі торкнутися тебе».

Еліза усміхнулася, і в її очах заблищали сльози вдячності. Вона випростала руку й обережно провела пальцями по його чорній шерсті, чуючи, як демон знову замурчав.

— Ти змінився, Валахаре, — шепнула вона. — Першого дня ти мріяв перетворити мої капці на попіл і проклясти увесь мій рід.

«Я й зараз можу це зробити, якщо ти не припиниш називати мене Пухнастиком при сестрі» — форкнув демон, але в його голосі виразно відчувалася тепла, прихована іронія.

— Домовилися, пан учитель, — засміялася дівчина.

У цей момент фіолетовий щит біля дверей Ліни м'яко пульснув, посилаючи по кімнаті хвилю заспокійливого тепла. Мала Ліна солодко зітхнула уві сні, перегортаючись на інший бік. Все в будинку дихало безпекою й спокоєм.

Еліза заплющила очі, згортаючись під ковдрою. Валахар примостився поруч, поклавши голову на її долоню. Нічна варта була завершена, але попереду на них чекав новий день, підготовка до небезпечної подорожі та перші справжні випробування їхньої незвичайної, темної й світлої магічної спілки.