Розділ 4

Крижаний холод згущався, ніби сама північ раптово увірвалася до затишної кухні. Паморозь на шибках розросталася швидкими, гострими візерунками. Чорний туман за шафою клубочився, густішав і поступово витягувався в потвору з довгими тіньовими пазурами та порожніми, проваленими очницями. Це був Тіньовий Нишпорка — дрібний, але вкрай ненажерливий дух Безодні, який харчувався чужою магією та страхом.

— Валахаре... що це таке?! — голос Елізи затремтів. Вона інстинктивно зробила крок назад, спираючись спиною на кухонний стіл. Дівчина відчула, як крижані голки страху пронизують серце, заковуючи ноги в невидимі кайдани.

Тіньовий дух видав огидне шипіння, від якого забряжчали шибки. Він відчув її переляк — і це додало йому сили. Тіньові щупальця рвонулися вперед, готуючись обплести дівчину й висмоктати її пробуджену відьомську іскру.

Але шлях їм перетнув чорний кіт.

Валахар вискочив прямо перед Елізою. Шерсть дибом, хвіст трубкою, фіолетові очі палають лютим пекельним вогнем.

— Гр-р-р-мяу! (Геть, мерзенне створіння Безодні! Ти насмілилося ступити на мою територію?!), — викрикнув демон.

Звісно, Тіньовий Нишпорка почув лише загрозливе котяче гарчання, але силу демонічної аури Валахара відчути зумів. Дух на мить завагався, зупинившись у повітрі.

«Чорт забирай! У цьому тілі я не можу викликати пекельні списи!» — гарячково міркував Валахар. Його власна магія була заблокована прокляттям. Але в нього була Еліза — джерело чистої, первісної відьомської сили.

Валахар круто розвернувся до дівчини, зробив граційний стрибок прямо їй на плече і міцно вчепився кігтиками в тканину светра. Прихилившись мордочкою до її вуха, він незадоволено зашипів і тицьнув лапою в бік потвори, а потім — притиснув подушечку до скроні Елізи.

«Зберися, відьмо!» — звучав його розлючений голос у її голові через магічний зв'язок їхньої угоди. — «Не смій боятися! Страх — це їжа для духів Безодні. Відчуй магію у своїх жилах, так само, як із чашкою! Вона — твоя зброя!»

Еліза здригнулася від звуку його голосу в своїй уяві, але слова демона спрацювали як тверезий душ. Вона подивилася на Валахара. Маленький кіт сидів на її плечі й готов був захищати її ціною власного життя, хоча сам важив не більше трьох кілограмів.

Вона не мала права підвести свого «учителя».

Еліза заплющила очі й зробила глибокий вдих. Вона відкинула страх, вишукуючи всередині себе те гаряче, золотисте сяйво, яке спалахнуло вранці.

І воно відгукнулося.

— Геть із мого дому! — голосно й упевнено вигукнула Еліза.

Вона різко викинула руку вперед. З її долоні вирвався потужний сніп яскравого, біло-золотого полум'я! Магічна хвиля вдарила прямо в груди Тіньового Нишпорки. Тварюка дико заверещала, коли світло почало випалювати її темне тіло.

Проте дух виявився впертим. Намагаючись урятуватися, він випустив кілька гострих тіньових голок прямо в Елізу.

— Стережись! — прокричав Валахар у її думках.

Демон миттєво зреагував. Попри те, що його бойові закляття були недоступні, він умів керувати просторовими щитами. Валахар випростав лапу вперед, і крізь його котяче тіло пройшов імпульс фіолетової тіньової магії. На шляху голок спалахнув прозорий фіолетовий бар'єр, який розбив тіньові атаки духа на дрібні іскорки.

Спільна атака виявилася ідеальною.

Золоте світло Елізи й фіолетові тіні Валахара сплелися в єдиний сяючий вихор. Вони доповнювали одне одного, створюючи неймовірну силу — суміш відьомського світла та демонічної темряви. Вихор підхопив Тіньового Нишпорку, закрутив його в повітрі й із тріском розвіяв потворний дух на порох.

Паморозь на вікнах миттєво розтанула. До кімнати повернулося м'яке сонячне світло й звичне затишне тепло.

Еліза важко дихала, опустивши руку. Її пальці все ще ледь помітно тремтіли, але в очах сяяв справжній захват. Вона витримала свій перший справжній бій!

Валахар зліз із її плеча на стіл і випрямився, намагаючись повернути собі поважний вигляд.

— Ми... ми зробили це! — вигукнула Еліза й раптово підхопила чорного кота на руки, міцно притиснувши його до себе. — Ти бачив, Валахаре?! Ми рознесли його вщент! Дякую тобі!

Демон задерев'яв від такої раптової ніжності. Його демонічна гордість вимагала негайно вирватися, випустити кігті й заявити, що владників тіней не обіймають, мов м'які іграшки. Але Еліза обіймала його так щиро й тепло, а її магічне сяйво все ще м'яко зігрівало його виснажене тіло...

Зрадницький котячий організм знову зробив свою справу.

З горла великого й страшного Валахара вирвалося тихе, але дуже виразне: «Мр-р-р...».

Демон заплющив очі від сорому за власне тіло, а Еліза лише тихесенько засміялася, гладячи його між вушками.

— Ну що ж, «пан учитель», — мовила вона з теплою усмішкою. — Здається, ми з тобою не така вже й погана команда.

Валахар незадоволено форкнув, але цього разу навіть не намагався втікти. Попереду на них чекало ще багато небезпек, складних ритуалів та таємниць відьомського роду. Але зараз, у цій сонячній кухні, демон змушений був визнати: можливо, бути «Пухнастиком» у цієї дивної дівчини — не найгірша доля у світі.

Еліза обережно опустила Валахара назад на стіл. Повітря на кухні все ще пахло озоном та спаленими тінями, але тривога остаточно розвіялася.

— Тобі треба відпочити, — мовила дівчина, помітивши, як важко демон перебирає лапками. — Та й мені не завадить... Моє серце досі калатає так, ніби я пробігла марафон.

Валахар лише поважно вмостився на краю столу, згорнувши хвіст навколо лапок. У його фіолетових очах більше не було зневаги чи роздратування — у них з'явилася глибока повага. Ця дівчина не просто вистояла перед потворою з Безодні, вона змогла миттєво довіритися його порадам і підпорядкувати собі первісну силу.

«Ти швидко вчишся, відьмо» — пролунав його тихий, оксамитовий голос у її голові. — «Але це був лише перший нишпорка. Вони відчули твоє пробудження. Скоро сюди потягнуться більші й небезпечніші сутності. Нам потрібно прискорити наше навчання».