Розділ 1

Валахар був лютий. Ні, це м’яко сказано — він був у сказі! Великий владник тіней, якого боявся весь Нижній світ, господар темних полум’їв і винищувач древніх заклять... програв парі. І кому? Дрібному демону азарту, який просто підтасував карти!

Карання виявилося жорстоким. Його позбавили дев’ятнадцяти двадцятих магічної сили, заточили свідомість у тіло слабкого Земного створіння й викинули у світ людей.

— Змилуйся, темряво... — пробурчав Валахар, але замість грізного басу з горла вирвалося жалюгідне: — Мя-а-ау!

Він озирнувся. Вечірній дощ заливав асфальт, а сам він сидів у мокрому паперовому коробці біля сміттєвих баків. Замість пазурів — м’які пухнасті лапки. Замість крил — довгий чорний хвіст із білим кінчиком.

— Я знищу цей світ. Я розірву на шматки того шахрая. Я...

Поруч пролунали швидкі кроки. Рипнули дитячі кросівки, і над коробкою з’явилася парасолька.

— Ой, ти мій бідненький! — почув він ніжний дівочий голос. — Хто ж тебе тут залишив у таку зливу?

Валахар вищирив ікла й випустив залишки демонічної аури, щоб налякати смертну до нестями. У його уяві дівчина мала з вереском утекти. Але замість цього вона випустила з рук парасольку, присіла й обережно взяла його на руки.

— Який ти кумедний! Сердитий такий, ніби справжній монстр, — засміялася вона, притискаючи його до теплої куртки. — Не бійся, малюк. Я заберу тебе додому. Назву тебе... Пухнастиком.

Пухнастиком?! Демон задерев’яв від обурення. «Смертна! Прибери свої руки, поки я не спопелив твою душу!» — хотів викрикнути він, але дівчина лише легенько почесала його за вушком.

І тут сталася найстрашніша річ у житті Валахара. Його зрадницьке котяче тіло від задоволення видало голосне: «Мр-р-р».

Дівчина усміхнулася й рушила вулицею. Вона й не здогадувалася, що на руках несе прадавнє зло. А демон ще не знав, що в жилах цієї «звичайної» дівчини тече прихована магія, а з настанням півночі закляття тимчасово слабшає...

Шлях до нового «притулку» здавався Валахару нескінченною тортурою. Дівчина дбайливо ховала його під курткою, огортаючи ніжним теплом.

— Мене звати Еліза, — шепотіла вона, крокуючи темними вулицями. — Тепер ти житимеш у безпеці.

«Безпека потрібна тобі, смертна! Рятуйся, поки я не згадав, як викликати пекельне полум'я!» — подумки гарчав демон, але реальність була невтішною: його власна магія спала, мов у глибокому сні.

Коли вони нарешті увійшли до затишної кімнати, Еліза бережно опустила його на м'який килим і поставила поруч блюдце із теплим молоком.

— Пий, Пухнастику. А я піду зроблю собі чаю.

Валахар зневажливо відвернув мордочку від молока. Споживати їжу смертних? Ніколи! Проте, як тільки дівчина вийшла на кухню, демон вирішив обстежити територію. Він обережно ступав м'якими лапами по шафі, як раптом його погляд зупинився на старовинному дзеркалі в різьбленій дерев'яній рамі.

З глибини скла на нього дивилися не просто звичайні котячі очі, а два яскравих фіолетових вогники.

І в цей момент годинник на стіні почав відбивати північ. Бом... Бом... Бом...

З кожним ударом кімнату огортала густа, прохолодна тінь. Пухнасте тіло почало розтягуватися, шерсть розпалася на темні іскорки, а мокротиння й слабкість зникли. Замість маленького котика посеред кімнати виріс високий, кремезний чоловік у чорному плащі, з витонченими рогами та очима, що палали пекельним вогнем.

Валахар розправив плечі, витягнув довгі пазурі й хижо усміхнувся:

— Ну що, «Еліза»... Тепер подивимося, хто кого назве Пухнастиком!

Він зробив безшумний крок до дверей кухні, готуючись явити дівчині свій справжній, жахливий облик і змусити її тремтіти від жаху. Але щойно він ступив на поріг, як у повітрі спалахнуло дивне, золотисто-біле сяйво.

Джерелом сяйва була сама Еліза, яка спокійно тримала в руках чашку з гарячим чаєм. Навколо її пальців струмували дрібні світлові іскорки, а в повітрі розлився тонкий аромат лісових трав та прадавньої відьомської сили. Вона навіть не помічала цього — її магія діяла підсвідомо, створюючи навколо дівчини непереборний захисний щит!

Валахар зробив крок уперед, але магічна аура Елізи відштовхнула його темну енергію з такою силою, що демон ледь утримався на ногах.

«Що за...» — спалахували думки в його голові. — «Це не просто смертна! У її жилах тече сила прадавнього відьомського роду!»

Не встиг він оговтатися від шоку, як останній, дванадцятий удар годинника лунко відбився від стін. Північна хвилина минула.

Тінь миттєво згорнулася, магія згасла, і Валахар з тихим плюском знову перетворився на маленького чорного кота із білим кінчиком хвоста.

У цей же миг з кухні вийшла Еліза. Вона подивилася на котика, який сидів посеред кімнати з витріщеними від шоку фіолетовими очима, посміхнулася й мовила:

— Ой, ти вже не спиш? Ходи до мене на диван, буду тебе гладити.

Валахар задерев'яв. Його плани на помсту зазнали нищівного краху. Ця дівчина була не просто його «господаркою» — вона була відьмою, яка навіть не підозрювала про свою потужну силу. І тепер йому доведеться жити під одним дахом із власною ворогинею... в образі милого пухнастика.