Епілог

Аліса : 

Минуло кілька років.
Я стояла біля університету й тримала в руках диплом.
Мій диплом.
Я нарешті закінчила університет.
Повністю.
Коли я озирнулася на знайому будівлю, то мимоволі усміхнулася.
Колись я ненавиділа фізику.
А тепер...
Я навіть не уявляла свого життя без неї.
Колись мені здавалося, що формули — це суцільна нудьга.
Тепер я бачила в них закономірності, загадки й навіть маленьку магію.
Можливо, на це вплинув один конкретний професор.
Я побачила його біля входу.
Максим стояв і чекав на мене.
Тепер він був не просто моїм колишнім професором.
Він був людиною, яку я кохала.
Наші стосунки почалися вже після того, як я закінчила університет, коли ми більше не були пов'язані стосунками викладача й студентки.
Він усміхнувся.
— Вітаю, випускнице.
— Дякую, професоре.
— Уже можна без «професоре».
— Не хочу.
Він засміявся.
— Ти зовсім не змінилася.
— Змінилася.
Я підняла диплом.
— Тепер я люблю фізику.
— Оце справді диво.
Я штовхнула його плечем.
— Не смійся!
— Я й не сміюся.
Він усміхнувся ще ширше.
— Я пишаюся тобою.
Я подивилася на нього й відчула, як усередині стає тепло.
Ми пішли додому.
А біля дверей на нас уже чекав Ньютон.
Справжній Ньютон.
Той самий білий кіт, який колись з'явився в моєму житті біля старої лавки.
Я присіла й погладила його.
— Привіт, загадковий свідку.
— Мяу.
Максим подивився на нього.
— Він досі не змінився.
— І добре.
Ньютон гордо пройшов повз нас.
Я засміялася.
— Він досі вважає себе господарем квартири.
— Він ним і є.
Я зайшла всередину.
На стіні все ще висіло старе дзеркало.
Ми так і не викинули його.
Але воно більше ніколи не писало дивних повідомлень.
Просто залишалося дзеркалом.
Звичайним.
Принаймні тепер.
Я поставила диплом на стіл.
Максим підійшов до мене.
— Знаєш, що найдивніше?
— Що?
— Колись ти терпіти не могла фізику.
Я усміхнулася.
— А тепер люблю.
— Чому?
Я подивилася на нього.
— Бо одного разу я зрозуміла, що навіть найбільша загадка має пояснення.
Максим усміхнувся.
— Не кожна.
Я підняла брову.
— Наприклад?
Він відійшов на кілька кроків.
— Наприклад...
За мить переді мною вже сидів маленький білий котик.
Я засміялася.
— Максим!
Котик подивився на мене.
— Мяу.
— Ти серйозно?
Він підійшов до мене й потерся об мою ногу.
Я взяла його на руки.
— Знаєш, я все ще не звикла до цього.
— Мяу.
— Так-так. Я знаю. Ти особливий.
Ньютон сидів поруч і дивився на нас із таким виглядом, ніби його зовсім не цікавили наші справи.
Я подивилася на двох білих котів.
Одного разу я думала, що вони — одна й та сама істота.
Потім дізналася, що це не так.
Ньютон був Ньютоном.
Максим був Максимом.
А дзеркало було лише початком історії, яка змінила наше життя.
Я поставила диплом поруч із старим записником.
На першій сторінці якого колись було написано:
«Якщо межа між формами порушена, людина може втратити здатність залишатися лише людиною.»
Я усміхнулася.
Тепер я знала продовження.
Іноді зміна форми не забирає в тебе життя.
Іноді вона приводить тебе туди, куди ти ніколи не думав потрапити.
Я погладила Максима-котика.
Ньютон ліг поруч.
А за вікном починався новий день.
Без загадок.
Без страшних написів на дзеркалі.
Просто наше життя.
І, мабуть, саме воно стало найкращим фіналом.
Кінець.