Розділ 30

Аліса : 

Після всього, що ми дізналися, мені здавалося, що загадка нарешті закінчилася.
Ньютон — справжній білий кіт.
Дзеркало — стародавня загадка.
А професор...
Я подивилася на Максима Андрійовича.
— То ви все-таки можете перетворюватися на кота?
Він на мить замовк.
— Так.
Я здивовано підняла брови.
— Навіть після всього, що ми дізналися про Ньютона?
— Саме тому я тепер розумію різницю.
Він підійшов до дзеркала.
— Ньютон — окрема істота. Він не моя форма.
Кіт, почувши своє ім'я, підняв голову.
— Мяу.
— А моє перетворення — окрема частина історії, — продовжив професор.
Я задумалася.
— Але чому ви перетворюєтеся саме на білого кота?
— Цього я досі не знаю.
— А можете перетворитися назад?
Він кивнув.
— Можу.
— А контролювати це?
— Частково.
Професор подивився на свої руки.
— Раніше я думав, що це прокляття. Тепер розумію, що це радше наслідок того контакту з дзеркалом.
Я перевела погляд на Ньютона.
Він сидів на підлозі й абсолютно спокійно вмивався.
— Виходить, у нас тепер два білі коти.
Професор усміхнувся.
— Тільки один із них — я.
Ньютон повернув голову.
— Мяу.
Я засміялася.
— Здається, він не дуже згоден.
Професор теж усміхнувся.
А потім його обличчя стало серйозним.
— Але є ще одна річ.
— Яка?
— Я можу перетворюватися не лише через дзеркало.
Я завмерла.
— Що?
— Я вже навчився робити це сам.
У кімнаті стало тихо.
— Тобто ви можете просто...
Я не договорила.
Професор кивнув.
— Так.
Він відійшов на кілька кроків.
Я побачила, як навколо нього ніби змінилося повітря.
За мить переді мною вже стояв не професор.
А білий кіт.
Я завмерла.
Ньютон одразу підвівся.
Два білі коти подивилися один на одного.
Кілька секунд вони просто стояли.
Потім Ньютон:
— Мяу.
Білий кіт, який щойно був професором, відповів:
— Мяу.
Я не втрималася від сміху.
— Тепер я точно заплутаюся!
Ньютон підійшов до нього й обережно понюхав.
Професор-кiт спокійно дозволив йому це зробити.
Потім вони розійшлися в різні боки кімнати.
Я похитала головою.
— Добре. Тепер я точно знаю: Ньютон — це Ньютон.
Професор-кiт моргнув.
— Мяу.
А через кілька секунд він знову став людиною.
— І я — це я.
Я усміхнулася.
— Тоді, здається, ми нарешті розібралися.
Але дзеркало за нашими спинами раптом тихо дзенькнуло.
Ми всі троє обернулися.
На склі з'явилося лише одне речення:
«ВАША ІСТОРІЯ ЗАКІНЧИЛАСЯ. АЛЕ НЕ МОЯ.»
Я подивилася на професора.
Він — на дзеркало.
А Ньютон просто сів посеред кімнати.
— Мяу.
І я зрозуміла:
можливо, ми нарешті закрили одну таємницю.
Але попереду могла чекати зовсім інша.