Розділ 27

Максим : 

Після всього, що ми дізналися, я зрозумів одну річ.
Аліса  запитала  мене:
— Але чому ви взагалі вирішили, що Ньютон — це ви?
Я сів на диван.
Ньютон лежав поруч, згорнувшись клубочком.
Я подивився на нього й почав згадувати перші дні.
— Тому що спочатку я сам нічого не розумів.
Першого разу я прокинувся біля старої лавки.
Мені було холодно.
Я хотів підвестися...
Але побачив білу лапу.
Спочатку я подумав, що це якась дивна оптична ілюзія.
Потім подивився на другу.
Потім на хвіст.
Я став котом.
Я не знав чому.
Не знав, як повернутися назад.
І найстрашніше — я не міг говорити.
Міг лише:
— Мяу.
Саме тоді я побачив Алісу.
Вона підійшла до мене й забрала додому.
Я не знав, що робити.
Тому вирішив поводитися як звичайний кіт.
А потім вона дала мені ім'я.
— Ньютон.
Я подумав:
Ньютон?
І це ім'я залишилося.
Тоді я ще не знав, що десь існував справжній Ньютон.
Пізніше я почав помічати дивні речі.
Коли Аліса говорила про мене як про кота, я почувався дивно.
Коли вона згадувала професора Вороніна, я нервував.
А коли вона порівнювала мене з професором...
мені здавалося, що вона майже розгадала таємницю.
Я вирішив:
Вона не повинна дізнатися, що я — професор.
Тоді все здавалося логічним.
Я був людиною.
Потім ставав котом.
А потім знову людиною.
Отже, я думав, що Ньютон — просто моє котяче ім'я.
Я навіть не припускав, що існує інший кіт.
Потім з'явилося дзеркало.
Саме воно змусило мене сумніватися.
Я бачив у ньому дивні відображення.
Помічав, як Ньютон дивиться на скло.
І вирішив, що це тому, що він...
тобто я...
пов'язаний із дзеркалом.
Тепер я розумію, наскільки помилковим було це припущення.
Я шукав відповідь у собі.
А відповідь увесь цей час сиділа поруч.
На чотирьох лапах.
Найбільша помилка сталася тоді, коли Аліса почала здогадуватися.
Вона казала:
— Ньютон, ти точно просто кіт?
А я думав:
Вона вже майже знає.
Коли вона говорила про професора, я відвертався.
Коли згадувала дзеркало, я нервував.
Коли намагалася зрозуміти мою поведінку, я тікав.
Але тепер я розумію:
вона спостерігала за двома різними загадками.
Просто ми всі думали, що це одна.
Я подивився на Ньютона.
Він підняв голову.
— Мяу.
Аліса усміхнулася.
— Він ніби слухає вас.
— Можливо.
Я погладив його.
І вперше мені стало дивно від самої думки:
я весь цей час боявся, що Аліса дізнається, що я — Ньютон.
А тепер виявилося, що Ньютон ніколи не був мною.
Він був просто...
Ньютоном.
Справжнім білим котом.
Окремою істотою.
І саме тому все нарешті стало на свої місця.
Моя здатність перетворюватися.
Його дивний зв'язок із дзеркалом.
Мої реакції на професора.
Його поява біля Аліси.
Це були дві різні історії, які дзеркало зв'язало в одну.
Але залишалася одна річ, яку я досі не міг пояснити.
Чому, коли я вперше побачив Ньютона...
мені здалося, що я вже знав його.
Наче ми зустрічалися раніше.
Наче я просто забув.
Я подивився на дзеркало.
І воно раптом написало:
«ТИ НЕ ПОМИЛЯВСЯ В ОДНОМУ.»
Я завмер.
Аліса підійшла ближче.
— У чому?
На склі з'явився другий рядок:
«ВИ ДІЙСНО ПОВ'ЯЗАНІ.»
Я подивився на Ньютона.
Він спокійно кліпнув.
— Мяу.
І тоді я зрозумів:
таємниця ще не закінчилася.