Розділ 26

Максим : 

Я дивився на стару фотографію й не міг повірити власним очам.
Мій батько.
Ще зовсім хлопчик.
Старе дзеркало.
І білий кіт.
Той самий білий кіт, якого Аліса назвала Ньютоном.
Я забрав фотографію з її рук.
— Де ви це знайшли?
— Вона лежала на підлозі, — відповіла Аліса. — Але що це означає?
Я не знав, з чого почати.
Тому нарешті сказав правду.
— Мій дідусь знав про цього кота.
Аліса здивовано подивилася на мене.
— Про Ньютона?
Я похитав головою.
— Не про Ньютона. Про білого кота.
Вона насупилася.
— Тобто це не вперше?
— Ні.
Я поклав фотографію на стіл.
— У 1987 році мій батько був дитиною. Саме тоді він уперше побачив цього кота біля дзеркала.
— Але Ньютон не може бути настільки старим.
— Саме це і є головна загадка.
Я подивився на кота.
Ньютон сидів на підлозі й спокійно дивився на нас.
Зовсім звичайний.
Ніяких магічних очей.
Ніяких дивних звуків.
Просто білий кіт.
— Мій дідусь записав, що кіт з'являвся не постійно, — продовжив я. — Він приходив лише тоді, коли дзеркало починало реагувати на когось із родини.
— І що з ним відбувалося?
— Нічого.
Аліса здивувалася.
— Нічого?
— Саме так.
Я перегорнув кілька сторінок старого записника.
— Кіт не перетворювався на людину. Не говорив. Не показував ніяких надзвичайних здібностей. Він поводився як звичайний кіт.
Аліса подивилася на Ньютона.
— Тобто він справді просто кіт?
Я кивнув.
— Так.
Вона задумалася.
— Тоді чому дзеркало називає його третім контактом?
Я знайшов потрібний запис.
«Кіт не є частиною дзеркала. Він є свідком.»
Я показав рядок Алісі.
— Ось відповідь.
— Свідок...
— Так.
Я продовжив читати.
«Він з'являється перед зміною. Не спричиняє її. Не керує нею. Просто опиняється поруч.»
Я замовк.
Тепер усе ставало зрозумілим.
Ньютон не був причиною мого перетворення.
Він не був моєю другою формою.
Він не був створений дзеркалом.
Він був тим, хто з'являвся поруч із людьми, яких обирало дзеркало.
Але залишалося головне питання.
Чому?
Я перегорнув сторінку.
Там був запис мого батька.
«Я бачив його у 1987 році.»
Далі:
«Батько бачив його раніше.»
Я завмер.
— Алісо...
Вона підійшла ближче.
— Що?
Я показав їй наступний рядок.
«Він завжди білий. І завжди приходить один.»
Аліса тихо сказала:
— Тобто цей кіт існував ще до твого батька?
— Схоже на те.
— Але як?
Я похитав головою.
— Цього я не знаю.
Ньютон раптом підійшов до фотографії.
Понюхав її.
Потім сів поруч.
Я уважно подивився на нього.
— Ти справді нічого не приховуєш?
Ньютон кліпнув.
— Мяу.
Я ледь усміхнувся.
— Звичайно.
Аліса погладила його по голові.
— Значить, він просто випадково опинився біля мене?
— Ні.
Я зупинився.
— Саме це я тепер не можу сказати.
Аліса підняла голову.
— Чому?
Я показав на запис.
Там було ще одне речення, написане іншим почерком:
«Коли він з'явиться втретє, дзеркало прокинеться остаточно.»
Ми обоє подивилися на Ньютона.
Він сидів біля дзеркала.
Тихо.
Спокійно.
Наче нічого не відбувалося.
Але дзеркало раптом потемніло.
Я підійшов ближче.
На склі з'явився напис:
1987 — ПЕРШИЙ СВІДОК.
Потім:
2004 — ДРУГИЙ СВІДОК.
І нарешті:
2026 — ТРЕТІЙ СВІДОК.
Я відчув холод.
— Ньютон...
Аліса подивилася на мене.
— Що?
Я повільно відповів:
— Він не старіє разом із часом.
Вона мовчала.
— Але це ще не означає, що він безсмертний, — додав я. — Можливо, дзеркало просто пов'язує різних білих котів між собою.
Аліса насупилася.
— Тобто це може бути не той самий Ньютон?
— Саме так.
Я подивився на кота.
Але раптом Ньютон повернув голову.
Наші погляди зустрілися.
І чомусь я зрозумів:
це був той самий кіт.
Я не міг це довести.
Не міг пояснити.
Але відчував це.
Дзеркало знову засвітилося.
Цього разу воно написало лише одне:
«ВІН ПАМ'ЯТАЄ ВСІХ.»
А потім скло стало звичайним.
Я подивився на Алісу.
Тепер ми знали правду.
Ньютон — справжній.
Він не був мною.
Не був моїм перетворенням.
Не був ілюзією.
Він був окремою істотою, яка з'являлася поруч із дзеркалом покоління за поколінням.
І саме він був третім контактом.
Але одне питання залишалося без відповіді.
Як звичайний білий кіт міг пам'ятати 1987 рік?