Розділ 25

Аліса : 

Я не могла перестати дивитися на Ньютона.
Він сидів на підлозі й спокійно вилизував лапу.
Звичайний білий кіт.
Нічого особливого.
Принаймні на перший погляд.
Але перед нами щойно з'явилося слово:
ПАМ'ЯТАЄ.
— Ви справді думаєте, що він може пам'ятати 2004 рік? — запитала я.
Професор мовчав.
— Я не знаю, — відповів він. — Але якщо дзеркало написало саме це...
Він не закінчив.
Я присіла перед Ньютоном.
— Ньютон.
Кіт подивився на мене.
— Ти щось пам'ятаєш?
— Мяу.
Я ледь не засміялася.
— Чудова відповідь.
Професор усміхнувся.
— Він усе ще поводиться як звичайний кіт.
— Бо він і є звичайний кіт, — сказала я.
Ньютон потерся головою об мою руку.
Я погладила його.
І раптом помітила дещо дивне.
На його нашийнику була маленька металева підвіска.
Я раніше її не бачила.
— Звідки це?
Професор нахилився.
— Я не знаю.
Я обережно взяла підвіску пальцями.
На ній був той самий символ.
Символ дзеркала.
Ми обоє завмерли.
— Цього раніше не було, — сказала я.
Професор подивився на Ньютона.
— Точно?
— Я впевнена.
Ньютон спокійно сидів, ніби його зовсім не цікавило, що ми знайшли.
Я перевернула підвіску.
На зворотному боці були дуже маленькі цифри.
2004.
У мене перехопило подих.
— Професоре...
Він узяв підвіску.
Кілька секунд просто дивився на неї.
— Це неможливо.
— Чому?
— Такий самий символ був у записах мого дідуся.
Я подивилася на Ньютона.
— Але як він міг отримати її?
Професор похитав головою.
— Не знаю.
Ньютон раптом піднявся.
Він підійшов до дзеркала.
Сів перед ним.
І подивився на власне відображення.
Я підійшла ближче.
— Ньютон?
Він не відреагував.
Його відображення теж сиділо нерухомо.
Я вже хотіла відійти, коли раптом помітила дещо.
У дзеркалі позаду Ньютона стояла людина.
Я різко обернулася.
Позаду нікого.
Знову подивилася в дзеркало.
Постать зникла.
— Ви це бачили?!
Професор швидко підійшов.
— Що саме?
— Там хтось стояв.
Він подивився на дзеркало.
Нічого.
Тільки ми.
Я вже подумала, що мені здалося.
Але Ньютон раптом підняв лапу й торкнувся дзеркала.
На склі з'явилися слова.
Я ПАМ'ЯТАЮ НЕ 2004.
Я прочитала їх уголос.
Професор застиг.
Потім з'явився другий рядок:
Я ПАМ'ЯТАЮ ТЕ, ЩО БУЛО ДО.
У кімнаті стало моторошно тихо.
— До 2004 року? — прошепотіла я.
Дзеркало не відповіло.
Натомість на ньому з'явилася дата.
1987.
Професор зблід.
— Ви знаєте цю дату? — запитала я.
Він повільно кивнув.
— Так.
— Що сталося у 1987?
Він подивився на мене.
— Саме тоді народився мій батько.
Я подивилася на Ньютона.
— Тоді...
Професор не договорив.
Ньютон раптом повернувся до нас.
Його очі відбили світло дзеркала.
А потім він тихо сказав:
— Мяу.
І все зникло.
Написи.
Дата.
Навіть символ.
На дзеркалі знову було звичайне відображення кімнати.
Я взяла Ньютона на руки.
Він спокійно вмостився біля мене.
— Я все одно дізнаюся, хто ти, — прошепотіла я.
Ньютон замуркотів.
А професор тихо сказав:
— Алісо...
Я подивилася на нього.
— Що?
Він показав на підлогу.
Там лежала маленька фотографія.
Стара.
Пожовкла.
Я підняла її.
На звороті було написано:
«1987. Перший раз, коли ми побачили білого кота біля дзеркала.»
Я повільно перевернула фотографію.
І завмерла.
На ній було старе дзеркало.
Перед ним стояв маленький білий кіт.
А поруч...
стояв зовсім юний хлопчик.
Я впізнала його.
Це був батько професора.