Розділ 22

Максим : 

Я не міг відвести погляду від дзеркала.
Напис на його поверхні повільно згасав, залишаючи після себе лише тонкі сріблясті лінії.
ПЕРШИЙ КОНТАКТ — ЗНАЙДЕНО.
ДРУГИЙ КОНТАКТ — ВІДКРИТО.
ЗАЛИШИВСЯ ТРЕТІЙ.
Я перечитав ці слова ще раз.
Потім ще.
Аліса стояла поруч, тримаючи в руках стару фотографію. Вона була бліда, але намагалася не показувати страху.
— Що це означає? — тихо запитала вона.
Я не відповів одразу.
Бо вперше за весь цей час мене лякала не моя здатність перетворюватися на кота.
Мене лякало інше.
Те, що дзеркало могло чекати не лише на мене.
— Я не знаю, — нарешті сказав я.
Аліса подивилася на мене.
— Ви професор фізики й кажете, що не знаєте?
Я ледь усміхнувся.
— Фізика має справу з речами, які можна виміряти. А це...
Я подивився на дзеркало.
— ...не схоже на звичайну фізику.
Ньютон тихо сидів біля дверей.
Тобто я.
Я досі не міг звикнути до того, що Аліса знала правду. Ще вчора вона думала, що її білий кіт просто дивний. А тепер перед нею стояв я — людина, яку вона знала як професора.
І найгірше було те, що тепер я не міг просто втекти від цієї таємниці.
Бо дзеркало вже втягнуло в неї Алісу.
Я підійшов ближче.
На склі раптом з'явилася нова лінія.
Я завмер.
Цього разу слова не писалися.
Замість них у дзеркалі виникло відображення кімнати.
Але воно було неправильним.
У ньому я стояв біля дзеркала.
Аліса також була там.
Та між нами стояла...
ще одна людина.
Я різко відступив.
— Ви це бачите?
Аліса підійшла ближче.
— Так...
Вона вдивлялася у відображення.
— Хто це?
Я не знав.
Людина в дзеркалі стояла спиною до нас.
Темне волосся.
Темний одяг.
Нерухома постать.
Я зробив крок вперед.
Відображення повторило рух.
А третя постать...
ні.
Вона не рухалася.
— Це не відображення, — прошепотів я.
Аліса подивилася на мене.
— Тоді що?
Я не встиг відповісти.
Постать у дзеркалі повільно підняла руку.
І показала пальцем...
не на мене.
На Алісу.
Я відчув, як у мене похололи руки.
На склі з'явилися нові слова:
ТРЕТІЙ КОНТАКТ — НЕ ЛЮДИНА.
Аліса мовчала.
Я теж.
Через кілька секунд вона запитала:
— Тоді хто?
Дзеркало не відповіло.
Замість цього в його глибині щось блиснуло.
Я впізнав цей символ.
Той самий знак, який був на старому ключі.
Той самий, який зустрічався в записах мого дідуся.
Я швидко дістав ключ із кишені.
— Не робіть цього, — сказала Аліса.
Я зупинився.
— Я навіть ще нічого не зробив.
— Але ви збираєтеся вставити його в дзеркало.
Я подивився на ключ.
Вона мала рацію.
Я обережно наблизив його до скла.
Ключ здригнувся.
Сам.
Я відсмикнув руку.
Дзеркало раптом потемніло.
А потім на ньому з'явився останній напис:
2004 — ПЕРШИЙ.
2026 — ДРУГИЙ.
ТРЕТІЙ ЩЕ НЕ НАСТАВ.
Я повільно видихнув.
Отже, третій контакт ще попереду.
І якщо дзеркало не брехало...
ми навіть не знали, з чим нам доведеться зустрітися.
Позаду почувся тихий звук.
— Мяу...
Я обернувся.
Ньютон сидів біля дверей і дивився просто на дзеркало.
Його шерсть трохи настовбурчилася.
Я знав цей погляд.
Я сам дивився так само.
Бо кіт, яким я іноді ставав, відчував те, чого не помічали ми.
Небезпеку.
А дзеркало тим часом почало повільно вкриватися тріщинами.
Не справжніми.
Відбитими.
І в кожній тріщині я побачив одну й ту саму картину:
білий кіт, що стояв перед дзеркалом.
Але цього разу він був не я.
Він дивився прямо на мене.
І його очі були зовсім не котячими.
Я прошепотів:
— Третій контакт уже десь поруч...