Розділ 19

Аліса : 
Я повільно підійшла до дзеркала.
Тепер усе виглядало інакше.
Воно було в моєму домі не випадково.
Воно залишилося тут навмисно.
Але чому?
Я провела пальцями по рамі.
Я ще довго стояла перед дзеркалом.
Тепер воно вже не здавалося звичайним.
Раніше я бачила в ньому лише своє відображення.
Тепер я бачила за ним цілу історію.
Вороніни.
Моя родина.
2004 рік.
І Ньютон.
Особливо Ньютон.
Я подивилася на нього.
Він сидів посеред кімнати й уважно стежив за мною.
— Я щось пропустила, правда?
— Мяу.
— Ти нічого не скажеш.
Він моргнув.
— Звичайно.
Я сіла за стіл і почала думати.
Якщо дзеркало залишили в квартирі навмисно, то мала бути причина.
Можливо, десь залишилися старі речі попередніх власників.
Або документи.
Або листи.
Я вирішила перевірити комору.
У коморі було темно й тісно.
Я ввімкнула світло й почала перебирати коробки.
Старі книги.
Посуд.
Фотографії.
Ящики з речами.
Нічого.
Я вже хотіла піти, коли помітила маленьку дерев'яну скриньку на верхній полиці.
Я не пам'ятала її.
Дістала.
Вона була дуже стара.
На кришці не було замка.
Я відкрила.
Всередині лежали пожовклі фотографії, кілька листів і маленький ключ.
Я взяла першу фотографію.
На ній був наш будинок.
Але він виглядав інакше.
І на одному з вікон я впізнала кімнату з дзеркалом.
Я перевернула фотографію.
На звороті був напис:
«2004. Не забути залишити дзеркало».
Я завмерла.
— Що?..
Я взяла наступну фотографію.
На ній стояли дві родини.
Одна — моя.
Інша...
Вороніни.
Я впізнала професора.
Точніше, не його самого.
Його батька.
Я бачила схожість.
Та сама форма очей.
Той самий погляд.
Я поклала фотографію на стіл.
— Вони знали одне одного...
Ньютон зайшов до комори.
Побачив фотографію.
І завмер.
Я подивилася на нього.
— Ти теж це знаєш?
— Мяу.
Я взяла один із листів.
Він був адресований моїй родині.
Дата:
2004 рік.
Я почала читати.
Почерк був незнайомий.
У листі йшлося про квартиру.
Про дзеркало.
І про те, що його не можна виносити з будинку.
Але одна фраза змусила мене перечитати весь абзац двічі.
«Якщо воно знову почне відображати те, чого немає, нікому не дозволяйте його розбивати».
Я повільно опустила лист.
— Те, чого немає...
Я згадала ніч.
Тінь у дзеркалі.
Дивне відображення.
Ньютона.
Професора.
Усе.
Я перевернула лист.
На звороті був ще один короткий запис.
«Наступний контакт може статися через дитину родини».
Мені стало моторошно.
— Дитину?
Я подивилася на дату.
2004 рік.
Я тоді ще не народилася.
Але якщо запис говорив про майбутнє...
то кого вони мали на увазі?
Я почала перебирати інші папери.
І знайшла маленький аркуш.
На ньому було написано лише одне ім'я.
Аліса.
Я випустила його з рук.
— Ні...
Ньютон підійшов ближче.
Я дивилася на своє ім'я.
Моє.
Не чиєсь інше.
Саме Аліса.
Я не розуміла.
Як моє ім'я могло опинитися тут, якщо цей запис зробили задовго до мого народження?
Я підняла голову.
У дверях комори стояв Ньютон.
Він дивився на мене.
Я прошепотіла:
— Ньютоне...
Він тихо:
— Мяу.
— Хто ти?
Він не відповів.
Звичайно.
Але цього разу я вже не сприймала його «мяу» як звичайне котяче нявкання.
Я подивилася на фотографію Вороніних.
Потім на дзеркало в іншій кімнаті.
І нарешті — на Ньютона.
Усе було пов'язане.
Але залишалося одне питання.
Як вони знали моє ім'я ще до мого народження?
Я взяла старий ключ зі скриньки.
На його поверхні був маленький символ.
Такий самий символ я вже бачила...
на рамі дзеркала.
Я піднесла ключ ближче.
І в ту саму мить у коридорі пролунав тихий звук.
Клац.
Я обернулася.
Двері кімнати самі трохи прочинилися.
Ньютон миттєво побіг туди.
Я схопила ключ і пішла за ним.
А коли зайшла до кімнати, побачила, що дзеркало...
вперше за весь час було відчинене.