Розділ 18

Максим : 

Після розмови з Алісою я вже не міг нормально зосередитися на заняттях.
Вона знала про 2004 рік.
Знала про будинок.
А головне — вона почала ставити правильні запитання.
Я намагався поводитися спокійно.
Пояснював матеріал.
Відповідав студентам.
Писав формули на дошці.
Але думками я був далеко.
Я повернувся в минуле.
У той рік, про який майже ніхто в моїй родині не говорив.
2004.
Я пам'ятав лише окремі уривки.
Старий будинок.
Темний коридор.
Велику кімнату.
І дзеркало.
Але чому я пам'ятав його?
Я ж був зовсім малим.
Деякі спогади могли бути вигаданими.
А деякі...
могли бути справжніми.
Після занять я не повернувся додому.
Я пішов до університетського архіву.
Якщо відповідь існувала, вона могла бути там.
Старі документи.
Плани будинку.
Записи про мешканців.
Можливо, навіть фотографії.
Я знайшов папку з документами за 2004 рік.
Почав переглядати.
Будинок.
Ремонт.
Зміна власників.
І нарешті...
Вороніни.
Я завмер.
У документі було написано ім'я мого діда.
Я знав його.
Але далі побачив дещо, чого ніколи не чув від родини.
У графі «майно» згадувалося старе дзеркало.
Я перечитав рядок двічі.
«Дзеркало залишити. Не перевозити».
Не перевозити?
Чому?
Я перегорнув сторінку.
Там був ще один запис.
Короткий.
Написаний від руки.
«Після першого випадку дзеркало не чіпати».
Я відчув холод.
Першого випадку?
Я почав шукати далі.
Через кілька хвилин знайшов стару фотографію.
На ній була моя родина.
Мій дід.
Батько.
І я.
Маленький.
Фотографія була зроблена саме у 2004 році.
Я довго дивився на неї.
На задньому плані було видно дзеркало.
Те саме.
Я впізнав його одразу.
Те саме старе дзеркало.
Я збільшив фотографію.
І завмер.
У дзеркалі відображалася вся кімната.
Але...
мене там не було.
На фотографії я стояв поруч із батьком.
А у дзеркалі моє місце було порожнім.
Я відсунув фотографію.
— Ні...
Можливо, це просто кут зйомки.
Я перевірив.
Ні.
Це було неможливо пояснити звичайним відображенням.
Я перевернув фотографію.
На звороті був напис.
«Максим. Перший контакт».
Я відчув, як у мене похололи руки.
Перший контакт.
Отже, це почалося ще тоді.
А я навіть не пам'ятав.
Я забрав копії документів і фотографії.
У голові вже складалася картина.
Моя родина знала про дзеркало.
Хтось із них уже стикався з тим, що воно робить.
Але чому мені нічого не розповіли?
Я почав шукати ім'я людини, яка залишила запис.
І знайшов.
Мій дід.
Я пам'ятав його слова з дитинства:
«Є речі, яких краще не торкатися».
Тоді я думав, що він просто говорив про небезпеку.
Тепер розумів.
Можливо, він говорив саме про це дзеркало.
Коли я повернувся додому, Аліса вже була у своїй кімнаті.
Я зупинився біля дверей.
Мені потрібно було стати Ньютоном.
І я знав, що це буде складно.
Я заплющив очі.
Через кілька секунд я знову був білим котом.
Аліса вийшла з кімнати.
— Ньютоне!
Я подивився на неї.
Вона усміхнулася.
— Ти де був?
— Мяу.
Я підійшов до неї.
Але думки були зовсім про інше.
Я приніс із собою одну фотографію.
Заховав її під шафою ще до того, як повернувся до людської форми.
Мені потрібно було перевірити дещо.
Вночі, коли Аліса заснула, я дістав фотографію.
Поклав її перед дзеркалом.
І побачив те, чого боявся.
У відображенні фотографії маленького мене...
я був.
Я різко відступив.
На старій фотографії мене не було.
А в дзеркалі зараз — був.
Я підніс фотографію ближче.
Відображення змінилося.
Тепер у дзеркалі я стояв поруч із батьком.
Але позаду мене була ще одна постать.
Я не міг розгледіти обличчя.
Тільки силует.
Я відсунув фотографію.
Силует зник.
Я знову підніс її.
Він повернувся.
Тоді я зрозумів.
Дзеркало не просто відображає.
Воно показує щось, чого немає на фотографії.
А може...
показує те, що було приховано від усіх.
Я подивився на сплячу Алісу.
І подумав про її слова.
Вона теж пов'язана з цим дзеркалом.
Але як?
Я ще раз подивився на фотографію.
На звороті раптом проявився ще один рядок, якого раніше не було.
Я прочитав його.
«Другий контакт — через людину, яка знайде дзеркало».
Я завмер.
Аліса знайшла дзеркало.
Вона живе з ним.
Вона торкалася його.
І тепер...
я зрозумів, чому моє перетворення почалося саме після того, як вона принесла мене додому.
Я подивився на неї.
— Мяу...
Вона не прокинулася.
Я повернувся до дзеркала.
І вперше подумав:
можливо, дзеркало обрало не мене.
Можливо...
воно обрало нас обох.