Розділ 17

Аліса : 

Я не могла перестати думати про слова професора.
«Не торкайтеся старих дзеркал, якщо не знаєте, звідки вони».
Чому він це сказав?
Звідки він узагалі знає, що це дзеркало старе?
Я сиділа за столом і дивилася на свій блокнот.
На першій сторінці я написала:
ДЗЕРКАЛО
Нижче:
Професор Воронін.
Ньютон.
Дивна поведінка.
Перетворення.
Я зупинилася.
Перетворення?
Я сама не знала, чому написала це слово.
Можливо, тому що останніми днями все навколо почало здаватися неможливим.
Я подивилася на Ньютона.
Він лежав на підвіконні й дивився у вікно.
Звичайний білий кіт.
Нічого особливого.
Але я вже не могла сприймати його як просто кота.
— Ньютоне...
Він повернув голову.
— Ти щось знаєш про це дзеркало?
— Мяу.
— Звичайно.
Я усміхнулася.
— Ти ж не можеш мені відповісти.
Ньютон повільно моргнув.
Я взяла телефон.
Мені раптом спала на думку одна річ.
Якщо дзеркало старе, можливо, про нього десь є інформація.
Я відкрила пошук.
Спочатку нічого.
Потім почала шукати старі фотографії квартири.
Нічого.
Історію будинку.
Майже нічого.
Я вже хотіла здатися, коли побачила згадку про старий ремонт.
І дату.
2004 рік.
Я завмерла.
— Невже...
Я відкрила сторінку.
І прочитала кілька рядків.
У 2004 році в будинку проводили ремонт.
Але одна квартира тоді залишилася майже без змін.
Моя квартира.
Я підняла голову.
— Це вже цікаво.
Ньютон зістрибнув із підвіконня.
Підійшов до мене.
Я показала йому екран.
— Дивись.
Він понюхав телефон.
— Тут написано, що дзеркало могло залишитися ще від попередніх власників.
Я замовкла.
Попередні власники.
Хто вони?
Я продовжила читати.
Але інформації майже не було.
Тільки одне прізвище.
Вороніни.
Я перестала дихати на секунду.
— Ні...
Ньютон теж завмер.
Я повільно подивилася на нього.
— Вороніни жили тут?
— Мяу.
Я перечитала рядок.
Так.
Старими власниками квартири була родина Вороніних.
Але далі було ще цікавіше.
Вони виїхали у 2004 році.
Саме у 2004.
Я подивилася на дзеркало.
Мурашки пробігли по руках.
— Отже, професор Воронін знає про цю квартиру.
Але звідки?
Я згадала його погляд.
Його дивну реакцію на мої питання.
Його слова про старі дзеркала.
Усе складалося.
Але я все ще не розуміла головного.
Чому він мовчить?
Я закрила телефон.
— Завтра я запитаю його прямо.
Ньютон різко підняв голову.
— Мяу!
— Так, знаю.
Я засміялася.
— Ти знову проти.
Кіт відійшов від мене.
Я подивилася йому вслід.
— Ти поводишся так, ніби знаєш професора все життя.
Він зупинився.
Я примружилася.
— Цікаво...
Ньютон повільно повернув голову.
Я підійшла ближче.
— А що, якщо ти...
Я не договорила.
Це звучало безглуздо.
Зовсім безглуздо.
Кіт не може бути професором.
Це неможливо.
Я похитала головою.
— Ні. Я вже вигадую дурниці.
Ньютон сів.
Я повернулася до столу.
Але думка залишилася.
А що, якщо неможливе все-таки можливе?
Наступного дня я прийшла до університету раніше.
Я хотіла поговорити з професором до початку занять.
Але коли зайшла в аудиторію, він уже був там.
Воронін стояв біля вікна.
Сам.
Я зупинилася.
Він обернувся.
— Алісо?
— Професоре, можна вас дещо запитати?
— Звичайно.
Я підійшла.
— Ви коли-небудь жили в цьому будинку?
Він зблід.
Лише на мить.
Але я це помітила.
— Чому ви питаєте?
— Просто відповідайте.
Він мовчав.
— Так чи ні?
Професор повільно видихнув.
— Так.
Моє серце забилося швидше.
— Коли?
Він подивився мені в очі.
— Дуже давно.
— У 2004 році?
Тиша.
Я побачила, як його пальці стиснулися.
— Звідки ви знаєте цю дату?
Я вже хотіла відповісти, але зупинилася.
Не могла сказати про пошук.
Не могла сказати про дзеркало.
Тому просто сказала:
— Мені цікава історія будинку.
Професор довго дивився на мене.
— Алісо, де ви це почули?
— Ніде.
Він відвів погляд.
— Вам краще не займатися цією історією.
— Чому?
— Бо деякі речі краще залишати в минулому.
— А якщо минуле саме повертається?
Він різко подивився на мене.
І цього разу я побачила в його очах не просто здивування.
Страх.
Зовсім короткий.
Але справжній.
— Професоре...
Він відвернувся.
— Нам час починати заняття.
Я нічого не сказала.
Але тепер я була впевнена.
Він знає, що сталося у 2004 році.
І, можливо...
він знає набагато більше про дзеркало, ніж хоче мені розповісти.