Розділ 16

Максим : 

Я стояв перед власною студенткою...
і не міг сказати їй правду.
— Мяу, — тихо сказав я.
Аліса підняла голову.
— Привіт, Ньютоне.
Вона усміхнулася.
— Я сьогодні багато думала.
Я насторожився.
Вона подивилася на мене.
— Про професора Вороніна.
Я відвернувся.
— Мяу.
— Ти знову так реагуєш.
Я пішов до вікна.
Не можна було видати себе.
Аліса ще кілька секунд дивилася на мене, а потім повернулася до своїх записів.
Я дочекався, поки вона зайде на кухню.
Після цього підійшов до дзеркала.
Тепер уже без страху.
Я сів перед ним.
Подивився на своє відображення.
Білий кіт.
Звичайний.
Жодних тіней.
Жодних дивних явищ.
Я торкнувся лапою скла.
Холод.
І тоді сталося те саме.
На поверхні дзеркала з'явилася ледь помітна хвиля.
Наче скло було не твердим, а поверхнею води.
Я різко прибрав лапу.
Хвиля зникла.
Я знову торкнувся.
Цього разу нічого.
Я спробував ще раз.
І знову — хвиля.
Отже, це не випадковість.
Я почав пригадувати все.
Коли я вперше перетворився.
Де я був?
У квартирі.
Що було поруч?
Дзеркало.
Коли я вперше зміг повернути людську форму?
Також поруч із дзеркалом.
А коли я бачив дивні відображення?
Знову тут.
Але чому?
Я подивився на маленьку подряпину на склі.
Ту саму, яку помітила Аліса.
Я підніс лапу ближче.
Подряпина була дивною.
Наче її зробили не випадково.
Я провів по ній кігтем.
Клац.
Я відсахнувся.
За дзеркалом щось дзенькнуло.
Я завмер.
Повторив рух.
Клац.
Цього разу я почув чіткіше.
Там щось було.
Я озирнувся.
Аліса все ще була на кухні.
Я підійшов до краю дзеркала.
Обмацав лапою раму.
Знизу була маленька щілина.
Із неї стирчав тонкий шматочок паперу.
Я витягнув його.
На ньому було написано всього кілька слів.
«Перший перехід почався тут».
Я завмер.
Перший перехід?
Що це означало?
Я перевернув папірець.
На звороті була дата.
2004 рік.
Я довго дивився на цифри.
Це було задовго до того, як я взагалі дізнався про існування цього дзеркала.
А потім я побачив ще дещо.
Внизу стояло прізвище.
Воронін.
Моє прізвище.
Я мало не випустив папірець.
Ні.
Цього не могло бути.
Я ніколи раніше не бачив цього запису.
Я перевернув його ще раз.
Нічого.
Тільки дата.

І моє прізвище.
У голові одразу виникло питання:
хто з Вороніних був тут у 2004 році?
Мій батько?
Дід?
Хтось із родини?
Я не знав.
Але тепер розумів одне.
Це дзеркало не випадково опинилося тут.
І моє перетворення теж не було випадковістю.
Я почув кроки.
Аліса поверталася.
Я швидко поклав папірець назад у щілину й сів перед дзеркалом.
Через секунду в кімнату зайшла Аліса.
— Ньютоне?
— Мяу.
Вона подивилася на мене.
Потім на дзеркало.
— Ти знову тут.
Я відвернувся.
Вона підійшла ближче.
— Що ти там знайшов?
Я завмер.
Вона нахилилася до рами.
Її пальці майже торкнулися тієї самої щілини.
Я швидко відсунувся й легенько торкнувся її руки лапою.
— Мяу!
Аліса здивовано подивилася на мене.
— Добре, добре. Не буду.
Вона усміхнулася.
А я дивився на дзеркало.
Тепер я знав, із чого починати пошуки.
2004 рік.
Вороніни.
Перший перехід.
Але найстрашніше питання залишалося без відповіді.
Якщо перший перехід стався ще тоді...
то хто був першим?
І чому тепер дзеркало обрало саме мене?