Розділ 15

Аліса : 

Я прокинулася від дивного відчуття.
Наче я щось забула.
Я сіла на ліжку й подивилася навколо.
Кімната була порожня.
— Ньютоне?
Тиша.
Я встала.
— Ньютоне?
З кухні почувся тихий звук.
— Мяу.
Я усміхнулася.
— А, ось ти де.
Білий кіт сидів біля миски й дивився на мене так, ніби нічого не сталося.
Я присіла поруч.
— Ти вночі знову ходив до дзеркала?
Він відвів погляд.
— Так і знала.
Ньютон потерся об мою руку.
Я погладила його.
Але в голові все ще була одна думка.
Сьогодні я поговорю з професором Вороніним.
В університеті я весь час думала про цю розмову.
На лекції професор Воронін пояснював тему, але я майже не слухала.
Я спостерігала.
Його рухи.
Голос.
Погляд.
Навіть те, як він тримав крейду.
Усе здавалося знайомим.
Надто знайомим.
Нарешті заняття закінчилося.
Студенти почали виходити.
Я залишилася.
Професор збирав свої записи.
— Алісо? — він підняв очі. — Ви хотіли щось запитати?
Я кивнула.
— Так.
Він відклав ручку.
— Слухаю.
Я кілька секунд мовчала.
— Ви любите котів?
Професор завмер.
Зовсім ненадовго.
Але я це помітила.
— Котів?
— Так.
Він кашлянув.
— Ніколи особливо про це не замислювався.
Дивна відповідь.
— А якби у вас раптом з'явився білий кіт?
Він подивився на мене уважніше.
— Я б, мабуть, спершу спробував знайти його власника.
Я ледве не посміхнулася.
Саме так я й зробила.
— А якщо власника немає?
— Тоді, думаю, довелося б подбати про нього.
Я кивнула.
— Зрозуміло.
Професор трохи нахилив голову.
Точно так само, як Ньютон.
У мене всередині все завмерло.
— Чому ви питаєте?
Я вирішила не відступати.
— Бо в мене є кіт.
— Я знаю.
Я здивовано подивилася на нього.
— Звідки?
Він на мить замовк.
— Ви самі розповідали про нього на минулому занятті.
Я згадала.
Справді.
Я говорила одногрупниці про Ньютона.
— Точно...
Професор знову взяв ручку.
— Це все?
Я подивилася на нього.
— Ні.
Він підняв очі.
— Я хотіла запитати про дзеркала.
Цього разу його реакція була помітнішою.
Рука з ручкою завмерла.
— Дзеркала?
— Так.
— Чому саме дзеркала?
— Мені цікаво.
Він кілька секунд дивився на мене.
— З фізичної точки зору дзеркало лише відбиває світло.
— А якщо воно показує щось, чого насправді немає?
Професор повільно поклав ручку.
— Тоді варто перевірити, чи справді цього немає.
Я не очікувала такої відповіді.
— А якщо перевірка нічого не покаже?
— Тоді, можливо, проблема не в дзеркалі.
Я насупилася.
— А в чому?
Він подивився мені прямо в очі.
— У тому, хто дивиться.
У мене по спині пробіг холодок.
— Що це означає?
— Іноді людина бачить те, чого боїться побачити.
— А іноді те, що приховано?
Професор нічого не відповів.
Між нами повисла тиша.
Нарешті він сказав:
— Алісо, якщо ви справді щось побачили, не поспішайте робити висновки.
Я кивнула.
— Добре.
Я вже хотіла піти, коли він додав:
— І ще.
Я обернулася.
— Так?
— Не торкайтеся старих дзеркал, якщо не знаєте, звідки вони.
Я завмерла.
— Чому?
Він на секунду опустив погляд.
— Просто порада.
Я вийшла з аудиторії.
Але тепер у мене було ще більше запитань.
Звідки він знає про старі дзеркала?
Коли я повернулася додому, Ньютон зустрів мене біля дверей.
— Привіт.
— Мяу.
Я зняла куртку.
— Знаєш, Ньютоне...
Він сів.
— Я сьогодні говорила з професором Вороніним.
Кіт одразу відвернувся.
Я засміялася.
— Ну звісно.
Він пішов у кімнату.
— Почекай!
Ньютон зупинився.
Я подивилася на нього.
— Я запитала його про дзеркала.
Вуха кота піднялися.
Я це побачила.
— Ага.
Він повільно повернув голову.
— Ти почув.
— Мяу.
Я підійшла ближче.
— Він сказав мені не торкатися старих дзеркал.
Ньютон завмер.
І саме тоді я зрозуміла.
Це вже не просто дивна поведінка.
Він реагує.
Я подивилася на дзеркало.
Потім на нього.
— Ньютоне...
Кіт відступив на крок.
— Ти щось знаєш?
— Мяу.
— Хто такий професор Воронін для тебе?
Кіт мовчав.
Точніше, просто дивився на мене.
Я підійшла до дзеркала.
Ньютон одразу кинувся вперед і став між мною та склом.
Я здивовано подивилася на нього.
— Ти не хочеш, щоб я до нього торкалася?
Він тихо:
— Мяу.
Я присіла.
— Добре.
Я більше не рухалася.
Але тепер я знала точно.
Ньютон не просто боїться дзеркала.
Він його охороняє.
І якщо професор Воронін теж знає про дзеркала...
то між ними має бути щось спільне.
Я подивилася на Ньютона.
— Я все одно дізнаюся правду.
Він повільно моргнув.
А потім несподівано подивився не на мене.
А на дзеркало.
І в його очах з'явився такий дивний вираз, що мені вперше стало страшно не від самої загадки.
А від думки:
що, якщо відповідь уже давно стоїть поруч зі мною?