Розділ 14

Максим : 

Аліса заснула досить швидко.
Я лежав на краю її ліжка, згорнувшись білим клубочком, і слухав тихе дихання.
Здавалося, усе спокійно.
Але я не міг заснути.
Її слова постійно крутилися в моїй голові.
«Завтра я поговорю з професором Вороніним».
Вона вже майже дісталася правди.
І найгірше було те, що я не знав, як її зупинити.
Не тому, що боявся самої Аліси.
Я боявся того, що вона може дізнатися.
Що буде, якщо вона зрозуміє, що білий кіт, якого вона прихистила, і її професор — одна й та сама людина?
Я не знав.
Я обережно підняв голову.
Аліса спала.
Тоді я почув звук.
Ледь чутний.
Тук.
Я завмер.
Звук прийшов із коридору.
Я зістрибнув із ліжка.
Пройшов кілька кроків і зупинився.
Переді мною було дзеркало.
У темряві воно здавалося зовсім іншим.
Я підійшов ближче.
Спочатку я побачив своє відображення.
Білий кіт.
Вуха насторожені.
Хвіст нерухомий.
Звичайний кіт.
А потім...
я помітив щось позаду себе.
Тінь.
Я різко обернувся.
Нікого.
Знову подивився в дзеркало.
Там теж нічого не було.
Я підійшов ще ближче.
Моя лапа торкнулася скла.
Холод.
Дуже сильний холод.
І раптом перед очима промайнуло щось дивне.
Не кімната.
Не коридор.
Я побачив себе.
Але не котом.
Людиною.
Я стояв перед дзеркалом у своєму університетському одязі.
І дивився прямо на себе.
Я відсахнувся.
Відображення зникло.
Я залишився один.
— Мяу...
Це все, що я міг сказати.
Я знову торкнувся скла.
Нічого.
Тільки моє звичайне котяче відображення.
Отже, дзеркало справді щось показує.
Але що саме?
Я згадав старий запис:
«Якщо людина бачить у дзеркалі не лише власне відображення, зміна вже почалася».
Тепер я розумів, чому ця фраза не давала мені спокою.
Можливо, дзеркало не створило моє перетворення.
Можливо, воно лише показувало те, що вже відбувалося.
Але тоді виникало інше питання.
Чому саме я?
Я відступив від дзеркала.
І тут почув кроки.
Я миттєво повернувся.
Аліса стояла в дверях.
— Ньютоне?
Я завмер.
Вона сонно потерла очі.
— Що ти тут робиш?
Я швидко сів.
— Мяу.
Аліса подивилася на дзеркало.
Потім на мене.
— Ти знову біля нього?
Я повільно відвів погляд.
Вона підійшла ближче.
— Дивний ти кіт.
Я зробив вигляд, що мені зовсім не цікаве дзеркало.
Аліса позіхнула.
— Гаразд. Іди спати.
Вона взяла мене на руки.
Я ледве стримався, щоб не вирватися.
Вона принесла мене назад до кімнати й поклала на ліжко.
— Завтра в мене буде розмова з професором Вороніним, — тихо сказала вона. — Подивимося, чи зможу я щось дізнатися.
Я застиг.
Вона справді збирається питати мене про це.
Аліса вимкнула світло.
— На добраніч, Ньютоне.
— Мяу.
Вона заснула.
Я залишився лежати нерухомо.
Мені потрібно було щось зробити.
Зранку я мав знову стати Максимом Вороніним.
Піти до університету.
Провести заняття.
І зустріти Алісу.
А вона вже дивитиметься на мене зовсім інакше.
Я заплющив очі.
І вперше за весь час мені стало по-справжньому страшно.
Не через те, що я можу залишитися котом.
Не через дзеркало.
А через те, що таємниця, яку я так старанно приховував, могла розкритися зовсім скоро.
Вранці я прокинувся ще до Аліси.
Світло тільки починало проникати крізь штори.
Я відчув знайоме тепло.
Перетворення.
Цього разу я був готовий.
Я заплющив очі.
Через кілька секунд лапи зникли.
Тіло змінилося.
Я знову став людиною.
Максимом Вороніним.
Я швидко одягнувся й тихо вийшов із квартири, поки Аліса ще спала.
Але перед дверима я зупинився.
Мені раптом захотілося повернутися до дзеркала.
Я знав, що не повинен.
Та все одно повернувся.
Подивився у відображення.
Цього разу я був людиною.
Я торкнувся скла.
Холод.
І тоді побачив те, чого раніше не було.
Позаду мого відображення стояла Аліса.
Я різко обернувся.
Її не було.
Знову подивився в дзеркало.
Порожньо.
Я повільно забрав руку.
— Що ти від мене хочеш?.. — прошепотів я.
Дзеркало мовчало.
Але тепер я був упевнений в одному.
Я був не єдиною людиною, яку воно показувало.
І, можливо, Аліса була пов'язана з цією загадкою набагато сильніше, ніж я думав.