Розділ 13

Аліса : 

Я всю дорогу додому думала про дзеркало.
Точніше, про те, що я побачила в ньому вчора.
Нічого особливого.
Звичайне старе дзеркало.
Звичайне відображення.
Звичайний подряпаний край.
І все ж чомусь мені не давала спокою одна думка.
А якщо воно справді пов'язане з Ньютоном?
Я відчинила двері квартири й одразу почула знайоме:
— Мяу!
— Привіт, Ньютоне, — усміхнулася я.
Білий кіт сидів у коридорі й дивився на мене своїми спокійними очима.
На перший погляд — звичайний кіт.
Саме це мене й бентежило.
Я поставила сумку на стілець.
Ньютон підійшов, потерся об мої ноги й пішов у кімнату.
Я рушила за ним.
Він зупинився біля дзеркала.
Знову.
Я завмерла.
Кіт дивився на своє відображення.
Потім повільно підняв лапу й торкнувся скла.
— Знову це робиш?
Ньютон відразу відсмикнув лапу.
Я підійшла ближче.
— Ти що там бачиш?
— Мяу.
— Не прикидайся.
Він моргнув.
Я присіла поруч.
У дзеркалі були ми обоє: я і білий кіт.
Нічого більше.
Я провела пальцем по маленькій подряпині.
— Цікаво...
Ньютон нахилив голову.
Я теж нахилила голову.
Він повторив рух.
Я завмерла.
— Ньютоне...
Кіт моргнув.
— Ти зараз мене копіюєш?
Він відвернувся.
Я засміялася.
— Ага. Зрозуміло.
Але всередині мені було зовсім не смішно.
Бо я згадала професора Вороніна.
На лекції він теж іноді трохи нахиляв голову, коли слухав відповідь студента.
Так само уважно дивився.
Так само мовчав кілька секунд перед відповіддю.
І ще одна дрібниця.
Коли я сьогодні зайшла до аудиторії, професор на мить подивився на мене так само, як Ньютон.
Я тоді відмахнулася від цієї думки.
Тепер — ні.
Я взяла телефон.
Ньютон одразу насторожився.
— Не хвилюйся. Я просто хочу тебе сфотографувати.
Клац.
Кіт відвернув мордочку.
— Ой, який серйозний.
Клац.
Він знову відвернувся.
Я переглянула фотографії.
На всіх Ньютон дивився вбік.
— Ти спеціально це робиш?
— Мяу.
— Добре.
Я поклала телефон.
Тоді згадала слова з блокнота.
«Дзеркало».
І ще:
«Не шукай відповідь там, де все почалося. Шукай там, де зміна повторюється».
Я повільно підвелася.
— Добре, Ньютоне.
Кіт подивився на мене.
— Сьогодні ми проведемо маленький експеримент.
Він насторожився.
Я підійшла до дзеркала.
— Якщо ти справді якось пов'язаний із цим дзеркалом...
Ньютон сів.
— ...то зараз я перевірю.
Я вимкнула світло.
У кімнаті залишилося тільки слабке світло з вікна.
Ми стояли перед дзеркалом.
Я дивилася на своє відображення.
На Ньютона.
На темну кімнату позаду.
Нічого.
Абсолютно нічого.
Я вже хотіла ввімкнути світло, коли помітила щось дивне.
У дзеркалі Ньютон сидів трохи інакше.
Я подивилася на справжнього кота.
Він сидів нерухомо.
Знову на дзеркало.
Знову на нього.
І тепер усе було нормально.
Я кліпнула.
— Мені це здалося...
Ньютон раптом тихо:
— Мяу.
Він відійшов від дзеркала.
Я ввімкнула світло.
— Гаразд. Досить на сьогодні.
Кіт стрибнув на ліжко й згорнувся клубочком.
Я сіла за стіл.
Переді мною лежав старий блокнот.
Я відкрила його.
Сторінки були заповнені почерком професора Вороніна.
Я вже знала цей почерк.
Бачила його на дошці.
У своїх конспектах.
У завданнях.
Я провела пальцем по одному з написів.
«Перетворення може бути пов'язане не тільки з людиною, а й із місцем або предметом».
Я подивилася на Ньютона.
Він спав.
Або принаймні робив вигляд.
— Ньютоне...
Вухо кота ледь помітно смикнулося.
— А якщо я скажу тобі одну річ?
Він не поворухнувся.
— Мені здається, що ти щось знаєш.
Кіт повільно розплющив одне око.
Я усміхнулася.
— Не хвилюйся. Я не збираюся тебе лякати.
Він знову заплющив очі.
Я нахилилася над блокнотом.
— Завтра я поговорю з професором Вороніним.
Вухо Ньютона різко смикнулося.
Я це помітила.
І цього разу вже не могла переконати себе, що це випадковість.
— Ага...
Кіт підняв голову.
— Отже, це ім'я тобі все-таки не подобається.
— Мяу.
Я посміхнулася.
— Цікаво.
Я закрила блокнот.
Тепер у мене було одразу дві загадки.
Перша — хто такий Ньютон насправді?
Друга — що приховує професор Воронін?
І чомусь я дедалі сильніше відчувала, що відповіді на ці два питання пов'язані.
Я подивилася на дзеркало.
На секунду мені здалося, що в ньому за моєю спиною стоїть хтось ще.
Я різко обернулася.
Нікого.
Тільки Ньютон.
Білий кіт сидів на ліжку й дивився просто на мене.
Я знову поглянула в дзеркало.
Порожньо.
— Гаразд...
Я видихнула.
— Завтра я розберуся.
Але я ще не знала, що завтра професор Воронін скаже мені одну фразу, після якої моя теорія перестане здаватися божевільною.
І що тієї ночі Ньютон уперше сам підійде до дзеркала...
коли я вже спатиму.