Розділ 12

Максим : 

Я одразу зрозумів, що щось змінилося.
Аліса дивилася на мене інакше.
Не так, як раніше.
Раніше я був для неї просто білим котом, якого вона знайшла на вулиці.
Тепер її погляд став уважним.
Наче вона намагалася щось зрозуміти.
Я сидів на підлозі й дивився на неї.
Вона сиділа навпроти.
— Хто ти насправді? — тихо запитала вона.
У мене всередині все завмерло.
Я не міг відповісти.
Не мав права.
Тому просто нахилив голову.
— Мяу.
Аліса кілька секунд мовчала.
Потім усміхнулася.
— Я так і знала, що ти нічого не скажеш.
Я відвів погляд.
Вона погладила мене.
Я дозволив.
Але в голові крутилася лише одна думка:
Вона почала підозрювати.
І це було небезпечно.
Коли Аліса пішла на кухню, я швидко повернувся до кімнати.
Мені потрібно було перевірити зошит.
Той самий.
Я знав, що він лежить у шухляді.
Я стрибнув на стілець.
Потім на стіл.
Лапою відкрив шухляду.
Зошит був там.
Я витягнув його.
Розгорнув.
На сторінці залишався той самий запис.
«Якщо межа між формами порушена, людина може втратити здатність залишатися лише людиною».
Я перечитав його.
Потім наступний.
«Перетворення не завжди є прокляттям. Іноді воно виникає через контакт із предметом, місцем або людиною».
І слово.
«Дзеркало».
Я дивився на нього довго.
Потім підняв голову.
Дзеркало стояло навпроти.
Я підійшов.
Цього разу вирішив перевірити його серйозніше.
Я торкнувся скла лапою.
Нічого.
Підійшов ближче.
Нічого.
Я подивився на своє відображення.
Білий кіт.
Але раптом...
у відображенні мені здалося, що за моєю спиною хтось стоїть.
Я різко обернувся.
Нікого.
Я знову подивився в дзеркало.
Порожня кімната.
Я відступив.
Можливо, я просто втомився.
Але тоді я помітив маленьку деталь.
Подряпина на дзеркалі.
Та сама, яку вчора помітила Аліса.
Я підняв лапу.
Подряпина була саме на тому місці, де я торкався скла.
Я завмер.
Невже...
Я провів лапою по дзеркалу.
І раптом відчув тепло.
Не таке, як під час перетворення.
Інше.
Холодне.
Наче від скла йшов легкий струм.
Я відсмикнув лапу.
Зошит упав на підлогу.
Я подивився на нього.
Можливо, відповідь справді була тут.
Але чому я не пам'ятав цей запис?
Я почув кроки.
Аліса.
Я швидко стрибнув на ліжко.
За секунду вона зайшла до кімнати.
— Ньютоне?
Я подивився на неї.
Вона озирнулася.
— А де мій зошит?
Я завмер.
Вона підійшла до столу.
Побачила зошит.
Підняла його.
— Дивно.
Я сидів нерухомо.
Аліса відкрила його.
Погортала сторінки.
Я уважно стежив за нею.
Вона дійшла до тієї самої сторінки.
Зупинилася.
Я відчув напруження.
Вона прочитала запис.
— «Дзеркало»...
Я завмер.
Вона підняла голову.
Подивилася на дзеркало.
Потім на мене.
— Це ти вчора так дивився на нього?
Я мовчав.
Вона підійшла до дзеркала.
— Тут ще й подряпина.
Я не рухався.
Вона торкнулася скла.
Потім відразу відсмикнула руку.
— Холодне...
Я дивився на неї.
Вона задумалася.
— Дуже дивно.
Я вже почав боятися, що вона підійде до правильної відповіді.
Але вона лише похитала головою.
— Напевно, просто старе дзеркало.
Вона закрила зошит.
Я видихнув.
Вона пішла.
Я залишився сам.
Але тепер проблема стала ще серйознішою.
Аліса почала помічати те саме, що й я.
Наступного ранку я знову став людиною.
Цього разу без паніки.
Я вже знав, що це відбудеться.
Я швидко зібрався й поїхав до університету.
Але дорогою постійно думав про дзеркало.
Можливо, воно було ключем.
Я вирішив перевірити старі записи в університетській бібліотеці.
Після першої пари я зайшов до архіву.
Старі книги.
Старі журнали.
Старі дослідження.
Я переглядав матеріали кілька годин.
Нарешті знайшов згадку про явище, яке мене зацікавило.
«Відбиття форми».
Я почав читати.
Йшлося про старі теорії, згідно з якими дзеркало нібито могло бути символічною «межею» між різними станами людини.
Я перегорнув сторінку.
Там було речення:
«Якщо людина бачить у дзеркалі не лише власне відображення, зміна вже почалася».
Я завмер.
Згадав те, що побачив минулої ночі.
Тінь.
Позаду себе.
У дзеркалі.
Я закрив книгу.
Отже...
це почалося ще раніше.
Я повернувся до аудиторії.
Студенти вже збиралися на наступну пару.
Серед них була Аліса.
Вона подивилася на мене.
І я знову побачив той самий погляд.
Підозрілий.
Уважний.
Наче вона намагалася мене розгадати.
Я відвів очі.
Тепер я точно знав:
Аліса шукає відповіді.
А я мушу знайти їх раніше за неї.
Бо якщо вона дізнається, що Ньютон і Максим Воронін — одна людина...
вся моя таємниця зникне.
І я навіть не знав, що тоді станеться.