Розділ 11

Аліса : 

Наступного ранку я прокинулася з дивним відчуттям.
Наче всю ніч мені щось снилося.
Але я не могла згадати що саме.
Я відкрила очі й одразу побачила Ньютона.
Він сидів на підвіконні.
Нерухомо.
Просто дивився у вікно.
— Доброго ранку...
Ньютон повернув голову.
— Мяу.
Я сіла на ліжку.
І чомусь одразу згадала вчорашній вечір.
Його дивну поведінку.
Те, як він сидів біля дзеркала.
Як дивився на нього.
Як раптом побіг, коли я підійшла.
Я примружилася.
— Ньютоне...
Він подивився на мене.
— Ти точно звичайний кіт?
Він моргнув.
Я засміялася.
— Добре. Дурне питання.
Я встала.
Але думка залишилася.
Поки я снідала, Ньютон сидів навпроти.
Я дивилася на нього.
Він їв.
Звичайно.
Абсолютно звичайно.
І все ж...
Щось було не так.
Я поклала ложку.
— Добре.
Ньютон підняв голову.
— Проведемо маленький експеримент.
Він нахилив голову.
Я взяла телефон.
Відкрила камеру.
— Подивимося, як ти реагуєш.
Я навела камеру на нього.
Ньютон одразу відвернувся.
— Ага!
Він подивився на мене.
Я засміялася.
— Тобі не подобається камера?
Ньютон зістрибнув зі стільця.
Я пішла за ним.
— Цікаво.
Він зайшов у кімнату.
Я теж.
Ньютон сів біля дзеркала.
Знову.
Я зупинилася.
— Знову дзеркало?
Він дивився на своє відображення.
Я підійшла ближче.
— Що ти там бачиш?
Ньютон не відповів.
Звісно, не відповів.
Він був котом.
Але я чомусь відчула дивну впевненість, що він мене розуміє.
Я присіла поруч.
— Добре.
Я подивилася в дзеркало.
Ми обоє були там.
Я і Ньютон.
Я підняла руку.
Він не рухався.
Я підняла другу.
Він дивився на мене.
А потім...
Ньютон раптом підняв лапу.
Я завмерла.
Він торкнувся дзеркала.
Я подивилася на нього.
— Ти це спеціально зробив?
Він відвернувся.
Я нахилилася ближче до скла.
Нічого.
Звичайне дзеркало.
Звичайне відображення.
Я вже хотіла встати, коли помітила дещо.
На склі була маленька подряпина.
Я провела пальцем по ній.
— Звідки вона?
Ньютон дивився на мене.
Я подивилася на нього.
— Це ти?
Він моргнув.
— Добре.
Я підвелася.
Але тепер у мене була перша дивна думка.
Можливо, Ньютон знав про це дзеркало більше, ніж я.
В університеті я весь час була задумана.
Я сиділа на лекції й дивилася на дошку, але майже не чула пояснення.
Професор Воронін щось розповідав про тему.
Я записувала.
Але думки були далеко.
Ньютон.
Дзеркало.
Його дивна поведінка.
І ще одна річ.
Учора ввечері мені здалося, що він дивиться на мене так, ніби...
хоче щось сказати.
Я подивилася на професора.
Він саме писав формулу.
Потім зупинився.
Замислився.
І нахилив голову.
Я завмерла.
Точно так само.
Як Ньютон.
Я кліпнула.
Професор продовжив писати.
«Збіг».
Я змусила себе дивитися в зошит.
Через кілька хвилин він поставив запитання аудиторії.
— Хто може пояснити останній крок?
Я підняла руку.
Він подивився на мене.
— Алісо?
Я відповіла.
— Правильно.
Наші погляди зустрілися.
І на секунду мені здалося, що в його очах є щось знайоме.
Я відвела погляд.
Ні.
Це вже зовсім дурість.
Я не могла порівнювати свого кота з професором.
Це неможливо.
Після занять я повернулася додому.
Ньютон сидів біля дверей.
— Привіт.
— Мяу.
Я поставила сумку.
Подивилася на нього.
Він дивився на мене.
— Ну що?
Він підійшов ближче.
Я присіла.
Погладила його.
А потім раптом сказала:
— Воронін.
Ньютон завмер.
Я теж.
Він повільно відвів погляд.
Я примружилася.
— Ага...
Він почав відходити.
— Ньютоне.
Він зупинився.
— Воронін.
Вуха притиснулися.
Я підвелася.
— Чому ти так реагуєш?
Він відійшов ще далі.
Я пішла за ним.
— Ти його знаєш?
Ньютон різко повернувся.
— Мяу!
Я зупинилася.
— Добре, добре.
Він сів.
Я теж сіла навпроти.
Довго дивилася на нього.
— Це вже не перший раз.
Він мовчав.
Точніше...
просто сидів.
Я почала рахувати подумки.
Дивна реакція на ім'я професора.
Дивна поведінка біля дзеркала.
Постійне бажання бути поруч.
Незвичайно уважний погляд.
Іноді він реагує на мої слова так, ніби розуміє кожне.
Я подивилася йому прямо в очі.
— Хто ти насправді?
Ньютон завмер.
Я відчула мурашки.
На секунду мені здалося, що він зараз...
відповість.
Але він лише повільно моргнув.
— Мяу.
Я засміялася.
— Добре.
Я похитала головою.
— Я, мабуть, вигадую.
Ньютон підійшов до мене й потерся об мою руку.
Я погладила його.
Але тепер у мене залишилося одне питання.
Не про дзеркало.
Не про професора.
А про Ньютона.
Чому мій кіт поводиться так, ніби знає про моє життя більше, ніж звичайний кіт?
Я ще не знала відповіді.
Але вперше вирішила:
я буду уважно спостерігати.
Бо щось тут було не так.
І я збиралася з'ясувати що саме.