Розділ 10

Максим : 

Я лежав на підлозі біля вікна й дивився на своє відображення.
Білий кіт.
Знову.
Я вже майже перестав дивуватися власному вигляду.
Майже.
Але сьогодні мене турбувало дещо інше.
Я хотів зрозуміти причину.
Чому це відбувається?
Чому саме зі мною?
І найголовніше — чи можу я це зупинити?
Я озирнувся.
Аліси не було в кімнаті.
Вона пішла на кухню.
Це був мій шанс.
Я зіскочив із підвіконня і підійшов до її столу.
Там лежав ноутбук.
Я подивився на нього.
Як людина я міг би легко ним користуватися.
Як кіт...
це було складніше.
Я стрибнув на стілець.
Потім на стіл.
Сів перед ноутбуком.
Подивився на клавіатуру.
Спробував натиснути лапою одну клавішу.
Нічого корисного.
Друга.
Теж нічого.
Я сердито відсунув лапу.
Це було безглуздо.
Мені потрібна була інформація.
Але як її знайти, якщо я не можу навіть нормально надрукувати слово?
Я подивився на телефон.
Можливо, голосовий пошук.
Я торкнувся екрана лапою.
Телефон засвітився.
Я натиснув на мікрофон.
— Мяу!
Телефон нічого не зрозумів.
Я закрив очі.
Чудово.
Просто чудово.
Професор фізики, який не може скористатися телефоном, бо його єдиний доступний спосіб спілкування — «мяу».
Я вже хотів зістрибнути зі столу, коли почув кроки.
Аліса.
Я миттєво сів нормально.
Вона зайшла до кімнати.
— Ньютоне?
Я подивився на неї.
Вона зупинилася.
Поглянула на мене.
Потім на ноутбук.
— Ти що там робив?
Я мовчав.
— Ти заліз на мій стіл?
Я моргнув.
— Мяу.
Аліса засміялася.
— Ну звісно.
Вона підійшла й зняла мене зі столу.
— Не можна тобі туди.
Я опинився на підлозі.
Вона погладила мене по голові.
— Хитрий.
Я відвернувся.
Якби вона тільки знала...
Увечері Аліса заснула раніше.
Я переконався, що вона міцно спить.
Потім тихо вийшов із кімнати.
Я підійшов до вікна.
Мені потрібно було спробувати.
Я не знав, чи зможу контролювати перетворення.
Але якщо воно вже одного разу сталося...
можливо, я міг викликати його сам.
Я сів.
Зосередився.
Нічого.
Ще раз.
Нічого.
Я заплющив очі.
Подумав про себе людиною.
Про університет.
Про аудиторію.
Про дошку.
Про лекції.
Про своє життя.
І раптом...
тепло.
Я різко відкрив очі.
Тіло почало змінюватися.
Я вже знав це відчуття.
Через кілька секунд перед вікном стояв я.
Людина.
Я подивився на руки.
Потім на дзеркало.
Вийшло.
Я зміг перетворитися сам.
Це було важливо.
Отже, я не був повністю безпорадним.
Я міг повернути людську форму.
Але чи міг залишатися людиною?
Я почекав.
Хвилина.
Дві.
П'ять.
Нічого.
Десять.
Все ще людина.
Я усміхнувся.
Можливо, все закінчилося.
Можливо, я нарешті знайшов спосіб.
Я вже хотів сісти за стіл, коли почув звук.
Кроки.
Я завмер.
Аліса.
Я швидко повернувся до кімнати.
Вона ще спала.
Добре.
Я повернувся до кухні.
Потрібно було перевірити, чи можу я залишатися людиною до ранку.
Я сів на стілець.
Час ішов.
Ніч була тихою.
Я вже почав думати, що все вийшло.
Але приблизно через годину знову відчув тепло.
Я різко підвівся.
— Ні...
Я навіть не встиг нічого зробити.
За кілька секунд знову став котом.
Я опустив голову.
Отже, самостійно я можу змінити форму.
Але ненадовго.
Це було важливе відкриття.
Я повернувся до кімнати.
Але там мене чекало дещо інше.
На столі лежав старий зошит.
Не Алісин.
Мій.
Той самий, який я використовував кілька років тому для нотаток.
Я завмер.
Як він тут опинився?
Я підійшов ближче.
Обнюхав обкладинку.
Це точно був мій зошит.
Я пам'ятав його.
У ньому були старі записи з фізики.
Деякі формули.
Замітки.
Думки.
Але чому він опинився саме тут?
Я спробував відкрити його лапою.
Перша сторінка.
Друга.
Третя.
Нічого незвичайного.
Я перегортав сторінки далі.
І раптом побачив запис, якого не пам'ятав.
На самому краю сторінки було написано:
«Якщо межа між формами порушена, людина може втратити здатність залишатися лише людиною».
Я завмер.
Що?
Я перечитав запис.
Потім ще раз.
Цього я не писав.
Або...
не пам'ятав, що писав.
Я перегорнув сторінку.
Там було ще кілька речень.
«Перетворення не завжди є прокляттям. Іноді воно виникає через контакт із предметом, місцем або людиною».
Я підняв голову.
Людиною?
Я подумав про Алісу.
Ні.
Це неможливо.
Вона не могла бути причиною.
Я перегорнув сторінку.
На наступній було лише одне слово.
«Дзеркало».
Я подивився на дзеркало в кімнаті.
Серце забилося швидше.
Я підійшов до нього.
Подивився на своє відображення.
Звичайний білий кіт.
Але тепер я вже не був упевнений, що це просто відображення.
Я торкнувся скла лапою.
Нічого.
Ще раз.
Нічого.
Я відійшов.
Можливо, це просто старі записи.
Можливо, я колись сам придумав цю теорію.
Але чому я її не пам'ятав?
Я повернувся до зошита.
На останній сторінці був ще один запис.
Цього разу зовсім короткий:
«Не шукай відповідь там, де все почалося. Шукай там, де зміна повторюється».
Я довго дивився на ці слова.
Потім усе стало зрозуміло.
Перетворення повторювалося.
Університет.
Дім.
Людина.
Кіт.
Людина.
Кіт.
Я почав думати.
Що спільного між цими місцями?
Я.
Аліса.
Мій університет.
Її квартира.
І...
дзеркало.
Я подивився на нього ще раз.
Можливо, відповідь була зовсім поруч.
Але тоді я почув голос Аліси.
— Ньютоне?
Я миттєво повернув голову.
Вона стояла у дверях.
Сонна.
— Ти чого не спиш?
Я завмер біля зошита.
Аліса підійшла ближче.
Я швидко сів на зошит.
Вона зупинилася.
— Ти щось ховаєш?
Я мовчав.
Вона усміхнулася.
— Що там?
Вона нахилилася.
Я не міг дозволити їй побачити записи.
Я швидко зіскочив із зошита й побіг у коридор.
— Ньютоне!
Вона пішла за мною.
Я забіг за крісло.
Вона засміялася.
— Ти сьогодні якийсь особливо дивний.
Я сидів у темряві й дивився на неї.
Аліса повернулася до кімнати.
Вона навіть не помітила, що на столі залишилася відкрита сторінка.
Сторінка з одним словом.
«Дзеркало».
Я подивився на неї.
Потім на дзеркало.
І вперше за весь цей час у мене з'явилася справжня надія.
Можливо, я нарешті знайшов першу зачіпку.
Але тепер потрібно було з'ясувати найважливіше:
хто залишив цей запис у моєму зошиті?