Розділ 9

Аліса : 

Я прокинулася від сонячного світла.
Першою річчю, яку я побачила, був Ньютон.
Він сидів на підвіконні й дивився у вікно.
— Доброго ранку, дивний коте, — сказала я сонним голосом.
Він повернув голову.
— Мяу.
— Ти вже прокинувся?
Ньютон зіскочив із підвіконня й підійшов до мене.
Я погладила його.
— Ти сьогодні якийсь задуманий.
Він подивився на мене так, ніби справді щось обдумував.
Я засміялася.
— Не дивись так. Ти ж кіт.
Ньютон відвернувся.
— Образився?
Він сів спиною до мене.
— Ой, усе. Я зрозуміла.
Я підвелася.
Поки одягалася, Ньютон ходив за мною з кімнати в кімнату.
На кухню.
Потім назад.
Потім знову на кухню.
— Ти що, перевіряєш, чи я нікуди не зникну?
Він зупинився.
Я подивилася на нього.
— Ні?
Ньютон моргнув.
— Мяу.
— Добре.
Я насипала йому корм.
Він почав їсти.
А я зробила собі чай.
І саме тоді помітила одну річ.
На підлозі біля дверей лежала моя ручка.
Та сама, яку я вчора залишила на кухні.
Я підняла її.
— Дивно...
Я точно пам'ятала, що поклала її на стіл.
Я подивилася на Ньютона.
Він продовжував їсти.
— Це ти?
Ньютон навіть не підняв голови.
— Ні?
Він продовжував їсти.
Я примружилася.
— Гаразд.
Можливо, я просто забула.
До університету я прийшла трохи раніше.
У коридорі було тихо.
Я зайшла до аудиторії й сіла на своє місце.
Через кілька хвилин з'явився професор Воронін.
Я подивилася на нього.
І знову згадала Ньютона.
Не знаю чому.
Просто вони були чимось схожі.
Не зовнішністю.
Зовсім ні.
Просто...
манерами.
Професор іноді так само нахиляв голову, коли слухав.
І так само дивився уважно, ніби помічав усе навколо.
Я похитала головою.
«Алісо, припини».
Це був просто кіт.
А це — професор.
Дві абсолютно різні людини.
Тобто...
людина і кіт.
Я ледве не засміялася від власної думки.
Після занять я повернулася додому.
Цього разу Ньютон не зустрів мене біля дверей.
— Ньютоне?
Тиша.
Я зайшла всередину.
— Де ти?
Я знайшла його у своїй кімнаті.
Він сидів біля дзеркала.
І просто дивився на своє відображення.
— Що ти там побачив?
Я присіла поруч.
Ньютон не рухався.
Я подивилася в дзеркало.
Там були тільки ми.
Я і білий кіт.
— Ти часом не нарцис?
Я посміхнулася.
Ньютон повернув голову.
І раптом зробив дещо дуже дивне.
Він торкнувся лапою дзеркала.
Я завмерла.
— Ти що?
Він знову торкнувся скла.
Я нахилилася ближче.
— Ти бачиш там щось?
Ньютон подивився на мене.
Потім на дзеркало.
Потім знову на мене.
Я тихо засміялася.
— Ну й загадковий ти.
Я погладила його.
— Знаєш, іноді мені здається, що ти мене розумієш.
Він тихо замуркотів.
— Наприклад, коли я говорю про професора...
Муркотіння одразу припинилося.
Я подивилася на нього.
— Ой.
Ньютон відвернувся.
— Що знову Воронін?
Він ліг на підлогу.
Я засміялася.
— Все, все. Не буду.
Я піднялася.
Але коли вже виходила з кімнати, зупинилася.
Подивилася на нього.
— Ти точно просто кіт?
Ньютон повільно підняв голову.
Наші погляди зустрілися.
На одну коротку мить мені здалося...
що він зрозумів моє запитання.
Я моргнула.
Відчуття зникло.
Ньютон просто позіхнув і ліг на бік.
Я похитала головою.
— Мені вже точно потрібен відпочинок.
Я вийшла.
А Ньютон залишився в кімнаті.
І я навіть не здогадувалася, наскільки близько була до правди.