Розділ 7

Аліса : 

Я вже майже закінчила домашнє завдання, коли Ньютон раптом підняв голову.
Він лежав на підлозі біля мого стільця й до цього спокійно дрімав.
— Що таке? — запитала я.
Ньютон подивився на двері.
Потім на мене.
Потім знову на двері.
— Ти когось почув?
Він піднявся й повільно пішов у коридор.
Я нічого не почула.
У квартирі було тихо.
Я відклала ручку й пішла за ним.
Ньютон стояв біля вхідних дверей.
— Там нікого немає.
Я присіла поруч.
— Ти точно нічого не почув?
Він лише ворухнув вухом.
Я посміхнулася.
— Мабуть, у тебе слух кращий за мій.
Ньютон подивився на мене.
А потім раптом почав дряпати двері.
— Ей! Не можна.
Я обережно відсунула його.
— Що на тебе найшло?
Ньютон невдоволено махнув хвостом.
Я засміялася.
— Добре, добре. Не сердься.
Він відійшов і сів посеред коридору.
Я повернулася до кімнати.
Але за кілька секунд почула тупіт маленьких лап.
Ньютон знову був поруч.
— Ти сьогодні якийсь неспокійний.
Я погладила його.
Він одразу заспокоївся.
— Ось так.
Я сіла на підлогу.
Ньютон ліг поруч і поклав голову мені на коліно.
Я провела рукою по його білому хутру.
— Знаєш...
Я замовкла.
Не знала, чому саме захотілося це сказати.
— Мені здається, останнім часом усе якось дивно.
Ньютон завмер.
Я продовжила:
— Спочатку ти з'явився біля того старого будинку. Потім професор Воронін. Потім ти так дивно реагуєш на нього...
Ньютон підняв голову.
Я подивилася йому в очі.
— Але це, мабуть, просто збіг.
Він повільно моргнув.
— Так?
— Мяу.
Я усміхнулася.
— От і я так думаю.
Я піднялася.
— Пішли вечеряти.
Ньютон одразу побіг на кухню.
— Ага! Оце тобі найважливіше.
Я насипала йому корм.
Він почав їсти.
Я сіла навпроти.
Кілька секунд просто спостерігала за ним.
А потім помітила дещо дивне.
Ньютон раптом перестав їсти.
Він дивився на стіну.
— Що там?
Я озирнулася.
Нічого.
Просто стіна.
— Там порожньо.
Ньютон не рухався.
Я встала й підійшла ближче.
Нічого.
— Ти мене лякаєш.
Я повернулася до нього.
Ньютон уже знову їв.
— От же дивний кіт...
Я похитала головою.
Пізніше я пішла приймати душ.
Ньютон залишився в кімнаті.
Коли я повернулася, він сидів біля мого ліжка.
Я витерла волосся рушником.
— Ти чекав?
Ньютон моргнув.
Я лягла на ліжко.
Він стрибнув поруч.
— Можеш залишитися.
Кіт влаштувався біля ніг.
Я накрилася ковдрою.
Світло згасло.
У кімнаті стало темно.
— Добраніч, Ньютоне.
— Мяу.
Я заплющила очі.
Через кілька хвилин я вже майже заснула.
Але раптом почула дивний звук.
Тихий.
Наче хтось обережно ходив квартирою.
Я відкрила очі.
Ньютон теж не спав.
Він сидів на ліжку й дивився в бік дверей.
— Ти теж це чув?
Він насторожив вуха.
Я сіла.
У коридорі було темно.
— Може, просто здалося...
Я вже хотіла знову лягти, коли почула:
тук.
Ньютон різко підвівся.
Я завмерла.
Тук.
Цього разу звук був чіткішим.
Він лунав із кухні.
Я подивилася на Ньютона.
— Підемо перевіримо?
Кіт не рушив.
Він лише дивився на двері.
Я повільно встала з ліжка.
Ми разом вийшли в коридор.
Крок.
Ще один.
Кухня була порожня.
Я ввімкнула світло.
Нічого.
— Дивно...
Ньютон підійшов до столу.
Під ним лежала маленька річ.
Я нахилилася.
Це була моя ручка.
Вона лежала на столі ще ввечері.
— Вона ж була в кімнаті...
Я підняла її.
Ньютон дивився на мене.
Я подивилася на нього.
— Не кажи, що це ти її сюди приніс.
Він просто сів.
— Мяу.
Я засміялася.
— Ну звісно.
Я повернулася до кімнати.
Ньютон пішов за мною.
Я поклала ручку на стіл.
Потім подивилася на кота.
Він уже лежав на ліжку, ніби нічого не сталося.
Я похитала головою.
— Іноді мені здається, що ти щось від мене приховуєш.
Ньютон на секунду завмер.
А потім повільно заплющив очі.
Я цього не помітила.
А якби помітила...
можливо, почала б ставити набагато більше запитань.
Бо Ньютон справді приховував від мене дещо дуже важливе.
Він був не просто моїм котом.
Він був моїм професором.