Розділ 6

Максим : 

Двері за Алісою зачинилися.
Я ще кілька секунд сидів біля них, слухаючи, як її кроки віддаляються коридором.
Потім стихли й вони.
Я залишився сам.
Білий кіт.
Знову.
Я повільно відійшов від дверей і попрямував до кімнати.
Треба було щось робити.
Я не міг просто сидіти й чекати.
Я підійшов до дзеркала.
У відображенні знову побачив білого кота.
Я нахилив голову.
Він зробив те саме.
Я підняв лапу.
Він повторив рух.
— Мяу...
І тут сталося щось дивне.
Тіло раптом стало гарячим.
Я різко відсахнувся від дзеркала.
Серце забилося швидше.
Лапи почали змінюватися.
Хутро зникало.
Тіло витягнулося.
Я впав на підлогу, але вже не на чотири лапи.
Минуло лише кілька секунд.
Я підняв голову.
Перед дзеркалом стояв я.
Людина.
Максим Андрійович Воронін.
Я кілька секунд просто дивився на своє відображення.
Потім торкнувся обличчя.
Руки.
Плечі.
Нормальне людське тіло.
— Нарешті...
Мій голос.
Я почув власний голос і ледь не засміявся від полегшення.
Я був людиною.
Але радість тривала недовго.
Я подивився на годинник.
До початку моєї першої пари залишалося не так багато часу.
Я швидко одягнувся.
Потрібно було повернутися до університету.
Ніхто не повинен був помітити, що мене не було.
Особливо Аліса.
Я вийшов із квартири й попрямував до університету.
Коли я зайшов до будівлі, навколо вже було багато студентів.
Хтось поспішав сходами.
Хтось стояв біля аудиторій.
Хтось обговорював майбутню контрольну.
Звичайний ранок.
Ніхто навіть не здогадувався, що їхній професор ще зовсім недавно був білим котом.
Я зайшов до аудиторії.
— Доброго ранку, Максиме Андрійовичу, — привіталася одна зі студенток.
— Доброго ранку.
Я поклав речі на стіл.
І саме тоді побачив Алісу.
Вона сиділа біля вікна.
Як завжди.
Вона подивилася на мене.
Я намагався поводитися абсолютно спокійно.
— Доброго ранку, — сказав я.
— Доброго ранку, — відповіла вона.
Я відвів погляд.
Вона навіть не уявляла, що людина, яка зараз стояла перед нею, кілька годин тому була її котом.
Я відкрив журнал.
— Отже, сьогодні ми продовжимо тему...
Я почав лекцію.
Спочатку було дивно.
Я постійно думав про те, що відбувається.
Про перетворення.
Про квартиру.
Про Ньютона.
Про те, що через кілька годин, можливо, знову стану котом.
Але поступово я втягнувся в роботу.
Я пояснював матеріал.
Студенти ставили запитання.
Хтось записував.
Хтось тихо переглядав конспект.
Аліса теж слухала.
І я помітив, що цього разу вона справді намагається зрозуміти тему.
— Алісо, — звернувся я до неї.
Вона підняла голову.
— Так?
— Спробуйте пояснити, чому саме цей результат ми отримуємо у формулі.
Вона замислилася.
Потім відповіла.
Не ідеально.
Але правильно.
— Саме так, — сказав я. — Добре.
Вона трохи усміхнулася.
Я повернувся до дошки.
І на мить забув про своє прокляття.
Я був професором.
Знову.
Принаймні зараз.
Після першої пари була перерва.
Я вийшов у коридор.
До мене підійшов колега.
— Максиме, ти сьогодні якийсь задуманий.
Я ледь не здригнувся.
— Просто мало спав.
Це була правда.
Хоча причина була дещо інша.
— Зрозуміло, — відповів він.
Ми трохи поговорили про роботу.
Я намагався поводитися так, ніби нічого незвичайного не відбувається.
Але всередині постійно рахував час.
Коли стану котом?
Увечері?
Після останньої пари?
Одразу після виходу з університету?
Я не знав.
День минув швидше, ніж я очікував.
Остання пара закінчилася.
Студенти почали виходити з аудиторії.
Аліса теж зібрала речі.
Вона пройшла повз мене.
— До побачення, Максиме Андрійовичу.
— До побачення, Алісо.
Вона пішла.
Я залишився сам.
Подивився на годинник.
І раптом відчув знайоме тепло.
Ні.
Тільки не зараз.
Я швидко вийшов із будівлі.
Потрібно було дістатися додому до того, як хтось мене побачить.
Я йшов швидко.
Ще кілька кроків.
Тепло посилилося.
Пальці почали змінюватися.
Я озирнувся.
Ніхто не дивився.
Я звернув у тихий провулок.
І за кілька секунд...
знову став білим котом.
Я сидів посеред провулка й дивився на свої лапи.
Знову.
Це вже не було випадковістю.
Я перетворювався на кота після університету.
А вранці знову ставав людиною.
Отже, це був певний цикл.
Я підняв голову.
Мені потрібно було зрозуміти, чому це відбувається.
І головне — як це припинити.
Я побіг додому.
Туди, де на мене чекала Аліса.
Точніше...
там на неї чекав Ньютон.
Я зупинився біля дверей квартири.
Тепер я знав дещо важливе.
Я міг бути професором.
Міг бути котом.
Але не міг бути обома одночасно.
І рано чи пізно ця таємниця могла відкритися.
Я тихо нявкнув.
Двері відчинилися.
— Ньютоне! — почулася знайома радісна інтонація Аліси.
Я зайшов усередину.
І знову став її звичайним білим котом.