Розділ 5

Аліса : 

Я прокинулася раніше, ніж зазвичай.
Не знаю чому.
Можливо, через Ньютона.
Він сидів біля вікна й дивився на вулицю.
Біле хутро красиво виділялося на тлі ранкового світла.
— Ти вже не спиш?
Кіт повернув голову.
— Мяу.
— Добре, значить, я не одна така сонна.
Я підійшла до нього й погладила.
Ньютон одразу почав муркотіти.
— Ти вчора так дивно відреагував на професора.
Він перестав муркотіти.
Я засміялася.
— Знову це?
Кіт відвернувся.
— Гаразд. Не говоритиму.
Я пішла збиратися до університету.
Перед виходом насипала йому корм, поставила воду й ще раз перевірила, чи добре закрила вікно.
— Я повернуся після занять.
Ньютон подивився на мене.
— І не бешкетуй.
Я зачинила двері.
Коли я прийшла до університету, до першої пари залишалося кілька хвилин.
Я зайшла до аудиторії й сіла на своє місце.
Через хвилину відчинилися двері.
Я підняла голову.
Максим Андрійович.
Наш професор фізики.
— Доброго ранку.
— Доброго, — відповіли студенти.
Я відкрила зошит.
Професор почав лекцію.
Я намагалася слухати.
Чесно.
Але думки постійно поверталися додому.
До Ньютона.
Цікаво, чи він зараз спить?
Чи їсть?
Чи не намагався втекти?
Я подивилася на дошку.
— Алісо?
Я здригнулася.
— Так?
Професор дивився на мене.
— Ви слухаєте?
— Так.
Він трохи усміхнувся.
— Тоді скажіть, що я щойно пояснив.
Я застигла.
Знову.
Я подивилася на дошку.
Формули.
— Е-е…
Кілька студентів засміялися.
Професор похитав головою.
— Добре. Давайте ще раз.
Він пояснив.
Цього разу я справді слухала.
І раптом зрозуміла.
— Тобто… тут потрібно спочатку знайти це значення?
— Саме так.
Я навіть здивувалася.
Я зрозуміла фізику.
Хоча б одну формулу.
— Дякую, — тихо сказала я.
— Будь ласка.
Я подивилася на професора.
Він був зовсім не таким поганим, як мені здавалося.
Можливо, я справді занадто поспішила з висновками.
Але все одно щось у ньому мене бентежило.
Наче я вже десь бачила цей погляд.
Дивне відчуття.
Я відкинула цю думку.
Нісенітниця.
Після занять я вийшла з університету.
Дорогою додому я купила для Ньютона нову маленьку іграшку.
Мишку.
— Подивимося, чи сподобається тобі.
Коли я відчинила двері квартири, то одразу почула:
— Мяу!
— Ньютоне!
Він вибіг у коридор.
Я присіла й підняла його на руки.
— Я теж скучила.
Він потерся головою об моє плече.
— Ну що, як ти тут?
Кіт тихо муркнув.
Я поставила його на підлогу.
— Я купила тобі подарунок.
Дістала іграшку.
Ньютон одразу зацікавився.
Він почав ганяти мишку по підлозі.
Я засміялася.
— Оце вже більше схоже на звичайного кота.
Він раптом зупинився.
Подивився на мене.
А потім сів.
— Що?
Я нахилилася.
— Ти якийсь дивний.
Ньютон відвернувся.
Я похитала головою.
— Знаєш, сьогодні професор навіть нормально пояснив тему.
Кіт завмер.
Я цього не помітила.
— Мабуть, я даремно так на нього бурчала.
Ньютон повільно повернув голову.
Я усміхнулася.
— Але все одно він якийсь дивний.
Кіт тихо нявкнув.
— Знову ти?
Він підійшов до мене.
Я погладила його.
— Не сердься.
Ньютон поклав голову мені на коліна.
Я усміхнулася.
Мені було дивно спокійно поруч із ним.
Я ще не знала, наскільки дивними будуть наступні дні.
І точно не могла уявити, що кілька годин тому сиділа на лекції навпроти людини, яка зараз лежала в мене на колінах.
Для мене це були дві абсолютно різні істоти.
Професор Воронін.
І мій білий кіт Ньютон.
Але чомусь…
вони були неймовірно схожі.