Розділ 4

Максим : 

Я прокинувся від дивного відчуття.
Було тепло.
Дуже тепло.
Я лежав на чомусь м'якому, загорнутий у ковдру.
Кілька секунд я не відкривав очей.
Потім почув тихий звук дощу за вікном.
І згадав усе.
Біла шерсть.
Лапи.
Дзеркало.
Вулиця.
Аліса.
Я різко підняв голову.
Переді мною була незнайома кімната.
Ні.
Не зовсім незнайома.
Я вже бачив її вчора, коли Аліса принесла мене сюди.
Тепер я лежав у невеликій коробці, застеленій м'якою тканиною.
Я повільно виліз.
Потягнувся.
І знову побачив свої лапи.
Я досі не міг звикнути.
Учора я був професором.
Сьогодні я прокинувся у квартирі власної студентки.
У тілі кота.
Я сів і почав дивитися навколо.
На столі лежали книжки.
Біля дивана стояв рюкзак.
На стільці висіла куртка.
А на столі лежав зошит.
Я підійшов ближче.
На обкладинці було написано ім'я.
Аліса.
Я завмер.
Звичайно.
Я знав її ім'я.
Але побачити його тут було якось дивно.
Я почув кроки.
Швидко повернувся до коробки.
Двері відчинилися.
Аліса зайшла до кімнати.
Вона була ще сонна.
Волосся трохи розтріпане, у руках чашка.
Вона побачила мене.
— Доброго ранку, Ньютоне.
Я завмер.
Ньютон.
Так вона мене назвала.
Я подивився на неї.
— Мяу.
Вона усміхнулася.
— Ти вже прокинувся?
Я повільно підійшов.
Вона присіла.
Погладила мене по голові.
Я мимоволі заплющив очі.
Було приємно.
Але потім я згадав, хто вона.
Моя студентка.
Я відразу відступив.
Аліса здивовано подивилася.
— Що таке?
Я сів.
Вона нахилила голову.
— Ти якийсь дивний.
Якби я міг говорити, я б відповів:
Ти навіть не уявляєш наскільки.
Але замість цього лише:
— Мяу.
Аліса засміялася.
— Гаразд.
Вона поставила переді мною миску.
Я подивився на їжу.
Потім на неї.
— Їж.
Я почав їсти.
І тільки тоді зрозумів, наскільки був голодним.
Аліса сіла навпроти.
— Смачно?
Я продовжував їсти.
— Я сприйму це як «так».
Я підняв голову.
Вона усміхнулася.
І раптом сказала:
— Сьогодні знову фізика.
Я завмер.
Тільки не це.
— І знову цей професор.
Я повільно підняв голову.
Аліса навіть не помітила.
— Максим Андрійович Воронін.
Я мало не подавився.
Вона продовжила:
— Не знаю, чому він мене так дратує.
Я відвернувся.
Якби вона знала…
Я сів біля миски.
Аліса подивилася на мене.
— Ти чого?
Я мовчав.
Тобто…
Кіт мовчав.
Я не міг пояснити їй, що мені зовсім не хочеться слухати власне ім'я з її вуст.
— Ти знову образився?
Я подивився на неї.
Вона засміялася.
— Добре. Більше не говоритиму про нього.
Я подумав:
Дякую.
А потім вона додала:
— Хоча він учора нормально пояснював.
Я знову подивився на неї.
— Мяу.
— Що?
Я відвернувся.
Аліса засміялася.
— Ти точно щось маєш проти нього.
Я мало не впав із стільця.
Вона нічого не знає.
І не повинна знати.
Я зрозумів одну просту річ:
мені потрібно навчитися поводитися як звичайний кіт.
Не можна надто довго дивитися на неї.
Не можна реагувати на моє ім'я.
Не можна робити нічого, що змусить її запідозрити правду.
І найголовніше — не можна забувати, що я тепер Ньютон.
Звичайний білий кіт.
Принаймні для неї.
Аліса зібралася до університету.
Перед виходом вона підійшла до мене.
— Я скоро повернуся.
Я подивився на неї.
— Мяу.
— Не сумуй.
Вона погладила мене.
Потім вийшла.
Двері зачинилися.
Я залишився сам.
Я подивився на двері.
Потім на кімнату.
І важко сів на підлогу.
Тепер у мене був час подумати.
Я не знав, як повернутися.
Не знав, чому це сталося.
Але одне я знав точно.
Мені потрібно було знайти спосіб повернути людську форму.
Бо сьогодні о дев'ятій ранку в мене мала бути лекція.
І мій університетський день не міг початися з того, що професор фізики сидить у чужій квартирі й чекає, поки його студентка повернеться додому.
Я підійшов до вікна.
Подивився на місто.
Десь там був університет.
Моя кафедра.
Мої студенти.
Моє життя.
А я стояв на підвіконні у вигляді білого кота.
Я опустив голову.
— Мяу…
І вперше за довгий час я не знав, що робити далі.