Розділ 3

Аліса : 

Я навіть не пам'ятаю, коли востаннє приносила додому тварину.
Мабуть, ніколи.
Тому, коли я відчинила двері квартири з білим котом на руках, сама не до кінця розуміла, що роблю.
— Ну що, малюче… — тихо сказала я. — Ось ми й прийшли.
Кіт поворухнувся у моєму шарфі.
Його мокра шерсть трохи торкнулася моєї руки.
— Тільки не тікай.
Я поставила його на підлогу.
Кіт обережно озирнувся.
Спочатку понюхав килим.
Потім ніжку стільця.
Потім пішов до дивана.
Я засміялася.
— Ти навіть не подивишся на мене?
Він повернув голову.
Подивився.
А потім спокійно продовжив досліджувати квартиру.
— Добре. Розумію.
Я зняла куртку, поклала сумку й одразу пішла у ванну по рушник.
Кіт тим часом заліз під стілець.
— Агов.
Я присіла.
— Я тебе не чіпатиму.
Дві великі очі дивилися на мене з-під стільця.
— Ну добре.
Я поклала рушник поруч.
— Вийдеш сам.
Через хвилину кіт обережно виліз.
Я взяла рушник і почала витирати його шерсть.
Спочатку він трохи нервував.
Потім заспокоївся.
— Який же ти мокрий…
Я провела рушником по спині.
Кіт тихенько замуркотів.
— О!
Я усміхнулася.
— Значить, тобі подобається.
Він заплющив очі.
Я продовжила витирати.
Коли шерсть стала сухішою, я нарешті змогла нормально його роздивитися.
Він був дуже красивим.
Повністю білим.
Лише очі трохи відрізнялися відтінком.
— Ти точно чийсь.
Я погладила його по голові.
— Такий чистий і доглянутий… Ну не міг же ти просто жити на вулиці.
Кіт подивився на мене.
— Де твій господар?
Він мовчав.
Звичайно.
— Мяу.
— От і все?
Кіт повільно кліпнув.
Я засміялася.
— Ну добре.
Я встала.
— Спочатку нагодуємо тебе.
Я відкрила холодильник.
Нічого підходящого для кота не було.
Я подивилася на годинник.
Магазин ще працював.
— Почекай тут.
Кіт сидів посеред кухні.
Я показала на нього пальцем.
— Нікуди не йди.
Він подивився на мене.
Я вийшла з квартири.
Через кілька хвилин повернулася з кормом.
Коли відкрила пакет, кіт одразу прибіг.
— Ого.
Я поставила миску.
— Ти, виявляється, голодний.
Він почав їсти.
Я сіла поруч і спостерігала.
Їв він швидко, але акуратно.
— Не поспішай.
Я посміхнулася.
— Ніхто не забере.
Коли він закінчив, то підняв голову й подивився на мене.
— Що?
Він підійшов ближче.
Потерся об мою ногу.
Я завмерла.
— Ти вже мені довіряєш?
Кіт знову потерся.
Я присіла й погладила його.
— Тоді треба придумати тобі ім'я.
Я почала перебирати варіанти.
— Сніжок?
Кіт відвернувся.
— Добре, не Сніжок.
— Білик?
Він подивився на мене.
— Ні?
Кіт сів.
— Хм…
Я задумалася.
— Марс?
Він почав умиватися.
— Я зрозуміла. Теж ні.
Я засміялася.
— Ти вибагливий.
Кіт подивився на мене з таким виразом, ніби я сказала щось образливе.
— Добре-добре.
Я ще трохи подумала.
— Ньютон.
Кіт раптом завмер.
Я нахилила голову.
— Що?
Він подивився на мене.
— Ньютон?
Кіт моргнув.
Я усміхнулася.
— Тобі підходить.
Я навіть не знала, чому саме це ім'я прийшло мені в голову.
Мабуть, через фізику.
Я зітхнула.
— Хоча після сьогоднішньої пари мені фізика вже сниться.
Кіт відвернувся.
Я не звернула уваги.
— Ньютон, значить Ньютон.
Я поставила біля дивана невелику коробку, застелила її рушником і поклала всередину м'яку ковдру.
— Ось. Твій будиночок.
Ньютон підійшов.
Понюхав.
Заліз усередину.
— Ну ось.
Я сіла на диван.
— Тепер ти офіційно мій гість.
Кіт згорнувся клубочком.
Я подивилася на нього.
Він виглядав таким спокійним.
Ніби нарешті знайшов місце, де йому добре.
Я взяла телефон.
Потрібно було сфотографувати його.
Я навела камеру.
— Ньютоне, подивися сюди.
Він підняв голову.
Клац.
Готово.
Я відкрила фотографію.
— Красень.
Кіт знову поклав голову на лапи.
Я ще кілька секунд дивилася на нього.
Потім згадала університет.
І професора.
— До речі, знаєш…
Я подивилася на кота.
— Сьогодні в мене був новий професор фізики.
Ньютон підняв голову.
— Воронін.
Кіт завмер.
Я цього не помітила.
— Він якийсь дивний.
Кіт повільно сів.
— Начебто нормальний.
Я знизила голос.
— Навіть добрий.
Кіт повернув голову.
— Але чомусь мене дратує.
Вуха кота трохи притиснулися.
Я продовжила:
— Він поставив мені запитання на першій же парі.
Ньютон раптом встав.
— Я взагалі фізику не люблю.
Кіт відійшов від мене.
— А що з тобою?
Він підійшов до дверей.
— Ньютоне?
Кіт озирнувся.
Я піднялася.
— Ти куди?
Він посидів біля дверей кілька секунд.
Потім повернувся до коробки.
— От і добре.
Я знову сіла.
Не знаю чому, але мені здалося, що він образився.
— Ти що, ревнуєш мене до професора?
Кіт подивився на мене.
Я засміялася.
— Ой, ну не дивись так.
Він демонстративно відвернувся.
— Гаразд.
Я взяла книжку.
— Тільки не ображайся.
У кімнаті стало тихо.
За вікном ішов дощ.
Я читала, а Ньютон лежав у своїй коробці.
Через деякий час я помітила, що він заснув.
Я підійшла ближче.
Погладила його по голові.
Він навіть не прокинувся.
— Добраніч, Ньютоне.
Я вимкнула світло.
Але ще довго не могла заснути.
Чомусь у голові знову крутилася одна й та сама думка.
Про професора Вороніна.
І про те, як дивно Ньютон відреагував на його ім'я.
Я перевернулася на інший бік.
— Дурниці…
Я заплющила очі.
Адже кіт є просто котом.
А професор — просто професором.
І між ними не може бути нічого спільного.
Принаймні я так думала.