Розділ 2

Максим : 

Я прокинувся від холоду.
Спочатку навіть не зрозумів, чому мені холодно.
У кімнаті було тепло. Вікно я на ніч закрив. Опалення працювало нормально.
Я лежав, не відкриваючи очей, і намагався згадати, котра зараз година.
Напевно, ще рано.
Сьогодні в мене знову були заняття, тому хотілося поспати хоча б ще пів години.
Я перевернувся на інший бік.
І тут відчув щось дивне.
Ліжко було величезним.
Ні.
Не ліжко було величезним.
Я був маленьким.
Я різко розплющив очі.
Переді мною була ковдра.
Величезна.
Настільки величезна, що на якусь мить я подумав, ніби опинився в чужому ліжку.
Я спробував підвестися.
Але замість руки побачив…
Лапу.
Я завмер.
Просто дивився на неї.
Біла лапа.
Пухнаста.
З маленькими кігтиками.
Я моргнув.
Раз.
Другий.
Третій.
Лапа нікуди не зникла.
— Що?..
Я хотів сказати це вголос.
Але почув:
— Мяу?!
Я застиг.
У кімнаті стало так тихо, що я чув власне серцебиття.
Я відкрив рот.
— Що відбувається?
— Мяу!
Я замовк.
Мені знадобилося кілька секунд, щоб усвідомити найочевидніше.
Я не просто дивився на лапу.
Я мав лапи.
Чотири.
Я спробував піднятися.
Тіло слухалося дивно.
Незвично.
Я впав на ковдру, перекотився й нарешті встав.
І тоді побачив себе у дзеркалі.
Білий кіт.
Я просто дивився на відображення.
Білий кіт дивився на мене.
Я нахилив голову.
Він нахилив голову.
Я підняв лапу.
Він підняв лапу.
Я відскочив.
Він відскочив.
Я знову підійшов.
Відображення теж.
— Ні…
Замість слова пролунало:
— Мяу…
Я заплющив очі.
Можливо, я ще сплю.
Так.
Саме так.
Це сон.
Дуже дивний сон.
Зараз я прокинуся.
Я заплющив очі й ущипнув себе.
Точніше, спробував.
Лапою це зробити було складно.
Я вдарив себе по носі.
— Мяу!
Боляче.
Я відкрив очі.
Кімната не змінилася.
Дзеркало теж.
Білий кіт нікуди не зник.
— Це неможливо…
Я сів на підлогу.
Моя голова просто відмовлялася приймати те, що відбувається.
Учора я був професором фізики.
Сьогодні…
Котом.
Я подивився на свої лапи.
Потім на хвіст.
Потім знову в дзеркало.
— Як?
Жодної відповіді.
Я почав ходити кімнатою.
Туди.
Назад.
Туди.
Назад.
Мозок гарячково шукав логічне пояснення.
Хвороба?
Галюцинація?
Сон?
Експеримент?
Нічого не підходило.
Я підійшов до телефону.
Він лежав на столі.
Я спробував стрибнути на стілець.
Стрибок вийшов набагато кращим, ніж я очікував.
Я опинився на стільці.
Ще один стрибок — і я вже стояв на столі.
Я завмер.
Це було…
Дивно.
Я подивився на свої лапи.
Потім на висоту столу.
Я ніколи раніше не міг так легко стрибати.
Я спробував узяти телефон.
Лапа ковзнула по екрану.
Телефон впав.
— Мяу!
Я роздратовано сів.
Чудово.
Просто чудово.
Я став котом і навіть не можу нормально скористатися телефоном.
Через кілька хвилин я зрозумів ще одну проблему.
Мені потрібно було на роботу.
Я подивився на годинник.
До першої пари залишалося трохи більше години.
Я почав панікувати.
Що я скажу?
«Доброго ранку, сьогодні лекції не буде, бо ваш професор перетворився на кота»?
Звучить переконливо.
Особливо для університету.
Я спробував знайти спосіб повернутися назад.
Нічого.
Я ходив кімнатою, оглядав усе навколо, шукав хоч якусь причину.
Учора нічого незвичайного не сталося.
Принаймні я так думав.
Я працював.
Повернувся додому.
Повечеряв.
Ліг спати.
А потім прокинувся котом.
Я підійшов до дзеркала ще раз.
— Добре.
Я дивився на своє відображення.
— Спокійно.
— Мяу.
— Треба думати.
— Мяу.
— Я точно був людиною.
Кіт у дзеркалі дивився на мене абсолютно спокійно.
— І я точно повернуся назад.
Він нічого не відповів.
Звичайно.
Це ж я.
Тобто…
Кіт.
Я важко зітхнув.
І тільки тоді помітив на шиї тонку сріблясту смужку.
Наче слід від якогось кулона.
Я торкнувся його лапою.
Нічого.
Я не пам'ятав такого.
Це було дивно.
Я почав пригадувати вчорашній день.
Аудиторія.
Студенти.
Перша лекція.
Аліса.
Я зупинився.
Чомусь саме вона першою спала мені на думку.
Її розгублений погляд.
Її невдоволене обличчя.
Її короткі відповіді.
Вона явно не була в захваті від нового професора.
Я навіть усміхнувся.
А потім згадав, що зараз я сам виглядаю приблизно так, як вона почувалася на моїй лекції.
Безпорадно.
Я знову подивився на годинник.
Пізно.
Потрібно було щось робити.
Я підійшов до дверей.
Спробував відкрити їх лапою.
Не вийшло.
Спробував ще раз.
Двері не піддалися.
Я сів перед ними.
— Чудово.
— Мяу.
— Просто чудово.
Я обернувся.
На кухні було відчинене вікно.
Я підійшов ближче.
Внизу була невисока прибудова.
Я не знав, чи зможу стрибнути.
Але після всього, що сталося, це вже здавалося не найбільшою проблемою.
Я обережно виліз на підвіконня.
Холодне повітря торкнулося шерсті.
Я подивився вниз.
Високо.
Але не настільки.
Я стрибнув.
М'яко приземлився.
І сам здивувався.
Я справді був котом.
Справжнім котом.
Я побіг.
Спочатку просто вперед.
Потім зупинився.
Я не знав, куди йти.
До університету я точно не міг прийти.
Уявив обличчя студентів.
Алісу.
Викладачів.
Охорону.
І подумав, що це буде найгірший день у моєму житті.
Я рушив вулицею.
Люди проходили повз.
Ніхто не звертав особливої уваги.
Для всіх я був просто білим котом.
І це було, мабуть, найстрашніше.
Я міг ходити серед людей, але ніхто не знав, хто я.
Я побачив своє відображення у вітрині магазину.
Білий кіт.
Звичайний.
Непомітний.
Я навіть не виглядав особливим.
Саме тоді почув голоси.
— Який гарний котик!
Я миттєво відійшов убік.
Не хотілося, щоб мене хтось чіпав.
Я звернув у маленький провулок.
Там було тихіше.
Я сів під навісом.
І раптом почув дощ.
Крапля.
Ще одна.
Потім сильніше.
Я подивився на небо.
Чудово.
Я навіть не встиг повернутися додому.
Я був мокрим, голодним і абсолютно розгубленим.
І саме тоді почув кроки.
Хтось наближався.
Я підняв голову.
Дівчина.
Вона йшла з навушниками, але раптом зупинилася.
Подивилася на мене.
Я впізнав її.
Аліса.
Вона зняла один навушник.
— Мяу…
Я завмер.
Вона присіла поруч.
— Привіт…
Я не знав, що робити.
Втекти?
Залишитися?
Я зробив крок назад.
Вона не рухалася.
Просто простягнула руку.
— Не бійся.
Я дивився на неї.
Дивно.
Я знав цей голос.
Звичайно, знав.
Я чув його в аудиторії.
Але зараз він звучав зовсім інакше.
Спокійно.
Тихо.
Вона ще трохи посиділа, а потім сказала:
— Ти загубився?
Я ледь не засміявся.
Якби я міг.
Загубився?
Я не просто загубився.
Я не знав, як повернути собі людську форму.
Аліса обережно погладила мене по голові.
І я…
не відсахнувся.
Навпаки.
Мені було тепло.
Безпечно.
Я навіть сам не зрозумів, чому дозволив їй взяти себе на руки.
Вона загорнула мене у свій шарф.
— Схоже, доведеться забрати тебе додому.
Я подивився на неї.
Ні.
Я хотів заперечити.
Але з рота вирвалося лише:
— Мяу.
Вона усміхнулася.
— Тимчасово. Поки не знайдемо твого господаря.
Я заплющив очі.
Господаря?
Якби ж вона знала.
Я і є той самий професор, про якого вона, напевно, вже встигла поскаржитися подрузі.
Вона понесла мене додому.
А я вперше за весь цей дивний день перестав боятися.
Я ще не знав, як повернутися назад.
Не знав, чому це сталося.
Не знав, скільки часу залишатимусь котом.
Але тепер у мене була одна проблема, про яку я навіть не думав.
Аліса забрала мене додому.
І якщо я не знайду спосіб повернути людську форму…
мені доведеться жити з нею як звичайному білому коту.
Я подивився на дівчину.
Вона навіть не здогадувалася, кого саме тримає на руках.
І, мабуть, це було найкумедніше у всій цій ситуації.
Бо ще вчора я був її професором.
А сьогодні вона несла мене додому, думаючи, що я просто бездомний кіт.