Розділ 1

Аліса : 

Я завжди вважала, що понеділок — найгірший день тижня.
Але того ранку зрозуміла, що понеділок може стати ще гіршим.
Особливо якщо першою парою стоїть фізика.
Я повільно піднімалася сходами університету, притискаючи до себе сумку з конспектами.
— Фізика… — пробурмотіла я собі під ніс. — Хто взагалі придумав, що людям потрібно знати, з якою швидкістю падає яблуко?
— Ньютон, — почувся голос позаду.
Я обернулася.
— Дуже смішно, Маріє.
Моя подруга лише засміялася.
— Ти ж сама запитала.
— Я не питала. Я скаржилася.
— Різниця величезна.
Ми зайшли до аудиторії.
Я сіла на своє звичне місце біля вікна. Там мені подобалося найбільше. Можна було дивитися на дерева у дворі, коли викладач говорив щось надто складне.
Я дістала зошит і ручку.
За кілька хвилин двері відчинилися.
Усі поступово стихли.
До аудиторії зайшов чоловік.
Я одразу зрозуміла, що це не наш старий професор.
Він поклав папку на стіл, озирнув аудиторію й спокійно усміхнувся.
— Доброго ранку.
— Доброго, — пролунало у відповідь.
— Мене звати Максим Андрійович Воронін. Від сьогодні я викладатиму у вас фізику.
Я подивилася на нього уважніше.
Він виглядав молодшим, ніж я очікувала.
Спокійний голос, акуратний одяг, доброзичливий погляд.
Нічого особливого.
Принаймні спочатку.
— Сподіваюся, ми з вами знайдемо спільну мову, — продовжив він.
Я тихо пирхнула.
— Навряд.
Марія штовхнула мене ліктем.
— Тихіше.
— Я нічого не сказала.
Професор почав писати щось на дошці.
Я відкрила зошит.
Через десять хвилин зрозуміла, що вже нічого не розумію.
Через двадцять — що зовсім нічого.
А через тридцять почала думати, що, можливо, вікно не таке вже й високе.
Я подивилася на дошку.
Формули.
Знову формули.
Ще формули.
— Алісо?
Я здригнулася.
— Що?
Усі подивилися на мене.
Максим Андрійович стояв біля дошки.
— Я поставив вам запитання.
— А… так.
Я подивилася на формулу.
У голові було порожньо.
— Е-е…
Хтось тихо засміявся.
Я відчула, як почервоніли щоки.
Професор не став мене висміювати.
— Нічого страшного. Спробуйте ще раз.
— Я не знаю.
— Добре. Тоді розберемо разом.
І він справді спокійно пояснив.
Без крику.
Без насмішок.
Без фрази «як можна цього не знати?».
Навіть після заняття він відповів на запитання кількох студентів.
Я дивилася на нього й сама не розуміла, чому він мене дратує.
Він же нічого поганого не зробив.
Навпаки.
Можливо, саме це мене й дратувало.
Він був надто спокійним.
Надто правильним.
Надто добрим.
А я не любила людей, яких складно розгадати.
Коли пролунав дзвінок, я швидко зібрала речі.
— До побачення, — сказав професор.
Я лише кивнула й вийшла.
У коридорі Марія наздогнала мене.
— Ну що?
— Що?
— Як тобі новий професор?
— Ніяк.
— Алісо.
— Що?
— Він тобі сподобався.
Я аж зупинилася.
— Ти серйозно?
— А що?
— Він просто професор.
— Але симпатичний.
— Мені байдуже.
— Добрий.
— Мені байдуже.
— І молодий.
— Мені байдуже!
Марія засміялася.
— Добре-добре.
Я закотила очі.
— Я просто не люблю фізику.
— Ага. Звичайно.
Після занять я вирішила не їхати автобусом.
Погода була прохолодною, але приємною, тому я пішла додому пішки.
Я слухала музику в навушниках і думала про все, що сталося сьогодні.
Новий університетський семестр.
Нові предмети.
Новий професор.
І чомусь я була впевнена, що цей Максим Андрійович ще не раз мене здивує.
Я звернула на знайому вулицю.
Саме тоді почула звук.
— Мяу…
Я зупинилася.
Зняла один навушник.
Тиша.
Я зробила кілька кроків.
— Мяу…
Цього разу чіткіше.
Я озирнулася.
Біля старої лавки стояв білий кіт.
Він був неймовірно красивий.
Повністю білий, із пухнастою шерстю та великими очима.
Але виглядав він жахливо.
Шерсть була мокра й брудна.
Одна лапка трохи піднята.
Я присіла біля нього.
— Привіт…
Кіт насторожено подивився на мене.
Я простягнула руку.
Він відступив.
— Не бійся.
Я залишила руку на місці.
Кіт довго дивився на мене.
Потім зробив один маленький крок.
Ще один.
І нарешті понюхав мою долоню.
— Ось так.
Я обережно погладила його по голові.
Він не втік.
Навпаки — почав тихенько муркотіти.
— Ти загубився?
Кіт лише кліпнув очима.
Я озирнулася навколо.
Нікого.
— Де ж твій господар?
У відповідь — лише тихе муркотіння.
Я подивилася на його лапу.
— Ти поранився.
Кіт спробував відійти.
— Тихо-тихо.
Я зняла шарф і обережно загорнула його.
Кіт несподівано не опирався.
— Схоже, доведеться забрати тебе додому.
Він подивився на мене.
— Тимчасово, — додала я. — Поки не знайдемо твого господаря.
Кіт тихо нявкнув.
Я взяла його на руки.
Він виявився напрочуд теплим.
Я притиснула його до себе й пішла додому.
— І як же тебе назвати?
Кіт мовчав.
Звичайно.
Він же був котом.
Я засміялася.
— Добре. Подумаємо вдома.
Я ще не знала, що ця випадкова зустріч змінить дуже багато.
Не знала, чому цей кіт так дивно реагуватиме на одне конкретне ім'я.
Не знала, чому іноді він дивитиметься на мене так, ніби розуміє кожне слово.
І найголовніше…
Я навіть уявити не могла, що людина, яку я зустріла сьогодні в університеті, і цей білий кіт, якого я несла додому, мають одну спільну таємницю.
Але поки що для мене це був просто бездомний білий кіт.
Мій білий кіт.
І я гадки не мала, що він уже знає, кого саме я найбільше не люблю в університеті.