Пролог

 Христина

- Тату, тільки не довго, бо я мушу познайомити тебе з Артемом - попросила я і допомогла татові одягнути курточку.
- Гаразд, не хвилюйся - сказав тато і поцілував мене в щічку.
- Як я можу не хвилюватися, якщо на вулиці вже так темно, хоча лише п'ята година вечора! - заперечила я.
- Все буде добре - мовив тато і пішов. Я дивилася йому в слід. Якби ж я раніше знала, що це наша остання розмова...
 Сьогодні я маю познайомити мого тато і хлопця одне з одним. Це так хвилююче! Мого хлопця звати Артем. Ми з ним познайомилися на першому курсі, і ось вже як півтора року разом. Зараз я навчаюся на другому курсі на маркетолога. Артем мій одногрупник і ми з ним часто бачимося. Спочатку ми просто дружили, а потім наша дружба переросла в більше.
 Поки тато їхав по хлопця, я одягнула свою улюблену синю сукню до колін і почала робити макіяж. Сьогодні я зробила акцент на синіх стрілках і  рожевій помаді. Чомусь мені захотілося аби саме так виглядав свій образ. Так зухвало і одночасно гарно. Саме така я - зухвала і добра водночас, хоча багато хто каже, що доброти в мені набагато більше.
 Як же мені скоріше хочеться познайомили тата і Артема! Мій тато дуже  добрий, і він завжди погоджується з усіма моїми хлопцями, але Артем перший хто є моїм справжнім хлопцем з яким у мене серйозні наміри, тому я так сильно нервуюся. 
 За цілу годину тато, так і не приїхав і це мене насторожило. Я вже дзвонила йому мабуть разів 10 чи навіть більше, але марно. А смс я написала вже точно більше, аніж 30. Саме, тому я подзвонила до Артема.
- Алло - почула я голос хлопця.
- Алло, Артем, тато ще не приїхав? - запитала я.
- Ще ні, а що? - відповів Артема і я ще більше налякалася.
- Він поїхав по тебе ще годину тому, і досі немає ніяких відомостей - сказала я і відчула, як сльоза покотилася по щочі. Стоп! Все буде добре, Христина, не плач.
- Все буде гаразд, не панікуй, вибач, але я маю йти - мовив Артем і кинув слухавку.
 Що це було? Чому Артем кинув слухавку і що це в нього за справи? Я не знаходила собі місця, аж тут раптом у мене знову зателефонував телефон. Це був невідомий номер.
- Алло - невпевнено сказала я.
- Алло, Ви Петрак Христина? - почула я голос.
- Так, а Ви? - запитала я.
- Я з лікарні, Ваш батько потрапив у лікарню через ДТП, зараз йому роблять операцію - повідомила мені лікар. Сльози покотилися, а серце боляче стиснулося. Ні.
- Яка лікарня? - рішуче поцікавилася я і вже почала вдягати курточку.
- Головна міська - відповіла лікар, я кинула слухавку і вибігла з будинку.
 Ця лікарня знаходиться доволі далеко, тому я подзвонила в таксі. Воно приїхало швидко і я попросила аби ми теж швидко їхали. Тато прошу живи. Я плакала і мені було все одно на мій зовнішній вигляд. 
- В якій він палаті? Де він? - кричала я, коли приїхала в лікарню.
- Він на операції, третій поверх - відповіла медсестра. Я одразу побігла туди, там була операційна, а так як вхід для не медперсоналу заборонено, я сіла та почала чекати поки  закінчать.
 Сльози вже текли градом, а я молилася щоб тато жив. Я вирішила подзвонити Артему, аби він теж приїхав. 
- Артем, тато... - почала я, але не договорила. 
- Христино, що ти хочеш?! Я зайнятий - грубо перебив мене Артем. Що це з ним? Він ще ніколи так зі мною не розмовляв.
- Солоденький, ти де? - почула я чийсь жіночий голос по той бік слухавки.
- Артем...- тихо сказала я, але хлопець в мить поклав слухавку.
 Що? Артем мені зраджує, але ж... Тепер мені ще більше стало боляче, але зараз головне аби тато вижив і все було з ним добре. Я чекала години 3-4 і лікар нарешті вийшов, я одразу піднялася і чекала аби він щось сказав. 
- Лікарю, ну що з ним? - запитала з надією в голосі я.
- Ми зробили все можливе, але на жаль , Ваш батько не витримав, його серце зупинилося - повідомив мені лікар. В очах одразу потемніло, і ноги почали підкошуватися, я впала...
 Прокинулася я коли на дворі вже було дуже темно. Коли я намагалася встати, помітила що до мене прикріплена капельниця? Що взагалі відбувається? Але я згадала...все...і смерть батька і зраду Артема. Сльози знову з'явилися і я не стримувала себе, я плакала без зупинки. Тепер у мене немає його, немає того завдяки кому я живу, немає...
- Стійте, не вставайте, Вам потрібно лежати - сказала медсестра, яка забігла до мене і почала вкладувати знову в ліжко.
- Що зі мною трапилося? - запитала я і мені було чомусь дуже тяжко говорити, немов голоса майже не було.
- Ви втратили свідомість. Але це не все...- почала вона, але не договорила, бо до палати зайшов вочевидь лікар.
- Далі я сам - перебив він і коли медсестра вийшла, сів біля мене - Ви втратили свідомість, але попри це я хочу Вам сказати, що у Вашого батька був рак і схоже він не казав про це Вам.
- Ні, я про це вперше чую - вимовила я і згадка про батька, знову змусила мене плакати, але я витерла сльози, бо вже просто не можу плакати.
- В нього була друга стадія раку і лікарі сказали, що йому залишилося жити 1-2 місяці - додав лікар.
- Тобто, якщо б не аварія, то він помер би ще через місяць-два? - перепитала я.
- Так, мені шкода - сказав лікар і вийшов з палати.
 Я дивилася в одну точку на стіні і не могла зрозуміти...як...мій тато, який любить мене понад усе, помер.... Я люблю його більше аніж своє життя, якби ж я могла все змінити і прожити з ним хоча б той місяць. А саме болюче, так це те, що я навіть не встигла попрощатися з ним. 
 Я встала з ліжка і вийшла з лікарні. Мені сказали, що вже післязавтра відбудуться похорони. Я дуже сподіваюся, що зможу там витримати і не розплакатися, хоча мені в це мало віриться...

  Від автора:
 Привіт, а от я знову почала писати нову історію. Як вам початок? Мені здається, що дуже емоційний. Пишіть свої враження і ставте зірочки ⭐. Всіх люблю 💕💕💕 Бережіть себе і своїх рідних ❤️