1. Злива

Жовтень цього року видався напрочуд примхливим. Ще вранці крізь сірі хмари пробивалися боязкі сонячні промені, але зараз небо остаточно затягнуло важкою пеленою, і дощ не просто йшов — він лив суцільною холодною стіною. Я сиділа на задньому сидінні старенького автомобіля, притулившись чолом до вогкого скла, і спостерігала за тим, як краплі викреслюють на ньому химерні доріжки. За вікном простягалися безкрайні яблуневі сади, які зараз тонули в густій осінній мряці. Навіть крізь зачинене вікно мені здавалося, що я відчуваю цей неповторний, ледь терпкий аромат мокрої землі, опалого листя та стиглих плодів.

Водій таксі, літній чоловік у потертій картатій кепці, час від часу невдоволено бурмотів щось собі під ніс. Дорога за межами міста ставала дедалі гіршою, перетворюючись на розмиту багнюку, в якій в'язли колеса. Я намагалася не звертати уваги на його зітхання, зосередившись на своїх думках. Мене найняли для оцифрування старовинної бібліотеки в цьому віддаленому місці, і я покладала великі надії на цю роботу, за яку мені обіцяли гарно заплатити. Після останніх невдач у столиці мені просто необхідний був цей перепочинок серед книг та осінньої тиші.

Раптом машина гучно чхнула, здригнулася всім корпусом і зупинилася. Двигун жалібно кашлянув ще раз і остаточно замовк. Таксі зламалося прямо перед маєтком, якраз біля масивної кованої брами.

— Ну все, приїхали, — видихнув водій, розводячи руками. — Далі моя ластівка не потягне. Тут суцільне болото, панянко. Вам доведеться пройтися пішки.

Я зітхнула, але сперечатися не стала. Я завжди вважала себе впертою дівчиною, яка намагається бачити позитив навіть у найпохмуріших обставинах. Зрештою, це лише осінній дощ, а попереду мене чекає теплий будинок.

Розплатившись із водієм та залишивши йому щедрі чайові за моральні збитки, я обережно відчинила дверцята.

В обличчя одразу вдарив порив вогкого вітру. Повітря було неймовірно свіжим, наповненим запахами хвої та мокрої кори. Я дістала з багажника свої речі: одну велику валізу на коліщатках та важку дорожню сумку, в якій лежала необхідна техніка для роботи. Піднявши комір теплої куртки, я потягнула валізи до будинку під осінньою зливою.

Кожен крок давався важко. Маленькі пластикові коліщата валізи постійно застрягали у вологому ґрунті, вкритому килимом із жовтого листя. Дощ безжально бив по плечах, але я вперто рухалася вперед алеєю. Обабіч дороги височіли старі дерева, їхні гілки спліталися над головою, утворюючи природний тунель. Незважаючи на холод і вологу, навколо панувала особлива, дуже затишна атмосфера усамітнення.

Крізь пелену дощу я нарешті побачила його — старовинний маєток. Він виявився набагато більшим і красивішим, ніж я уявляла: темна цегла, високі вікна, черепичний дах — усе це виглядало велично, але якось самотньо. У кількох вікнах на першому поверсі горіло м'яке золотисте світло, яке здавалося справжнім маяком у цій сірій імлі. Це світло обіцяло тепло, сухий одяг і, можливо, горнятко гарячого чаю.

Я прискорила крок, наскільки це було можливо з моїм багажем. Як мені розповідали, власник перетворив цей родинний дім на справжній форпост тиші. Він утік сюди після якихось подій (моя роботодавиця не вдавалася у подробиці) і тепер жив самотою. Я знала, що в його домі діють суворі правила: жодних непроханих гостей і жодного шуму, але я не була непроханою гостею — у моїй сумці лежав офіційний договір.

Коли я розглядала контракт перед від'їздом, там були чітко прописані мої обов'язки: проведення повної інвентаризації старовинного книжкового фонду; обережне оцифрування рідкісних родинних видань; дотримання абсолютного спокою в робочі години господаря.

Подолавши останні метри, я піднялася на широкий дерев'яний ґанок. Під накриттям дощ уже не дошкуляв, але я встигла добряче змерзнути. Моє волосся прилипло до щік, а взуття було повністю мокрим; я важко дихала, намагаючись відсапнутися, перш ніж постукати.

Я підняла руку і кілька разів гучно вдарила у масивні дубові двері. Майже миттєво зсередини пролунав глибокий, басовитий гавкіт, від якого я мимоволі зробила крок назад. Почулися важкі кроки, клацання замка, і двері різко відчинилися.

На порозі стояв похмурий чоловік із великим собакою. Високий, із широкими плечима, одягнений у товстий в'язаний светр темно-зеленого кольору. Його обличчя, з різкими рисами та легкою неголеністю, виражало суміш здивування і відвертого роздратування. Темні очі дивилися на мене холодно, вивчаючи кожну деталь мого жалюгідного, промоклого вигляду. Поруч із ним, біля його ніг, сидів величезний пес породи бернський зенненхунд, який уважно принюхувався до мене, але більше не гавкав.

— Ви заблукали? — його голос виявився низьким і хрипким, без жодної нотки привітності.

— Доброго вечора, — я спробувала посміхнутися, хоча мої губи злегка тремтіли від холоду. — Я не заблукала. Мене звати Злата. Я приїхала оцифровувати бібліотеку.

Чоловік нахмурився ще сильніше. Він сперся рукою на одвірок, перегороджуючи мені шлях усередину. Від нього пахло деревною стружкою та димом каміна — цей запах був настільки приємним і затишним, що мені ще дужче захотілося опинитися в теплі.

— Якої бібліотеки? — різко перепитав він. — Це приватна територія. Я нікого не наймав і ні на кого не чекав. Вам доведеться повернутися туди, звідки ви приїхали.

Він дійсно намагався відправити мене назад у місто, прямо в цю негоду. Я не вірила своїм вухам.

— Повернутися? — я обурено вказала рукою на стіну дощу за моєю спиною. — Моє таксі щойно зламалося біля вашої брами. До найближчого міста десятки кілометрів, а на вулиці справжній потоп. І я тут зовсім не випадково!

Я нахилилася до своєї дорожньої сумки, гарячково розстібаючи блискавку. Пальці від холоду слухалися погано, але я вперто шукала потрібну папку. Собака зробив крок уперед і дружелюбно ткнувся мокрим носом у мою долоню. Я ледь помітно погладила його по густій шерсті, що викликало в Марка ще більше роздратування.