Під тиском почуттів.

Наступного дня школа здавалася звичайною — галас у коридорах, запах свіжої випічки з буфету, розкидані рюкзаки під стінами. Але щось було не так.

Рей, який зазвичай легко кидав їй «привіт» і обмінювався парою жартів, тепер проходив повз, ледь помітно кивнувши. На перервах він тримався в іншому кінці класу, а під час обіду сів за інший стіл.

Алсу відчувала — це не випадково.

Нейт, навпаки, став ще ближчим. Але разом із цим — і більш вимогливим.
— Тобі б личило змінити стиль, — сказав він якось, коли вони йшли додому. — Менше худі, більше… ну, щось більш жіночне. І, може, перестанеш слухати оце своє «сумне інді», я підкину тобі нормальний плейлист.

Алсу лише знизала плечима, але всередині щось стислося.

Пізніше того ж дня, біля шкільного входу, він повторив щось подібне, і тут випадково опинився Рей. Він почув останні слова Нейта й спинився.
— Якщо ти її любиш, — сказав він рівно, але з відчутним холодом у голосі, — то прийми такою, яка вона є. Без «переробити».

Нейт скривився:
— Я просто хочу, щоб їй було краще.

— Краще — це коли тебе не змінюють під себе, — кинув Рей і пішов у свій бік, навіть не глянувши на Алсу.

Вона стояла мовчки, дивлячись йому вслід. І відчула, як щось у грудях теплішає — як у ті моменти, коли він колись її захищав.

Того вечора, лежачи на ліжку, вона вперше за довгий час чітко подумала:
«Я хочу бути з ним».

Але… вони не зустрінуться. Не зараз.

Бо іноді навіть найсильніші почуття мають трохи почекати.

Наступні дні минали ніби в тумані. Алсу ходила по коридорах, відчуваючи, як її світ розшаровується на дві частини — ту, де є Рей, і ту, де є Нейт. Обидва по-своєму важливі, але обидва залишали по собі сліди, які важко було ігнорувати.

Рей знову став триматися осторонь, але його погляди, хоч і рідкісні, завжди були глибокими, ніби він намагався сказати щось, але не наважувався. Алсу ловила себе на тому, що чекає цих моментів, мов маленьке світло у темряві.

Нейт продовжував наполягати на зміні — і не тільки стилю. Він говорив про майбутнє, про те, ким вона могла б стати, про можливості, які відкриються, якщо відкинути старі звички і вподобання. Його слова звучали як виклик, але і як турбота, хоч і сувора.

Одного вечора, коли Алсу сиділа на кухні і робила домашнє завдання, телефон зазвучав. Це було повідомлення від Рея:

«Якщо захочеш поговорити — я поруч.»

Вона відповіла миттєво. І вони довго переписувалися, ділилися думками, мріями, тишею.

І тоді Алсу зрозуміла: час — не ворог. Він просто випробовує. І коли настане правильний момент, все стане на свої місця.

Бо іноді, щоб бути разом, треба спочатку навчитися бути собою.

Наступного тижня атмосфера в школі тримала на собі легкий натяг. Алсу помічала, як погляди однокласників все ще ковзали навколо неї, ніби вона стала центром чогось незрозумілого. Але їй уже було не так важливо — всередині точилася справжня боротьба.

Одного разу під час перерви Рей несподівано підійшов і тихо сказав: — Пішли з прогулянки? Є місце, де можна поговорити без сторонніх.

Алсу погодилася, і вони пішли до старого парку неподалік школи. Там було тихо, і лише шелест листя нагадував про літо, яке швидко наближалося.

— Я не хочу втрачати те, що між нами було, — зізнався Рей, дивлячись їй у очі. — Можливо, я робив помилки, віддаляючись, але це не значить, що мені все одно.

Алсу відчула, як серце б’ється швидше. — Мені теж складно, — прошепотіла вона. — Здається, всі хочуть змінити мене, але я хочу лишатися собою.

Вони мовчали кілька хвилин, а потім Рей усміхнувся: — Тоді давай просто будемо собою. Без масок, без змін.

Повернувшись до школи, Алсу відчула легкість і впевненість, яку давно не мала. Попереду було ще багато випробувань, але тепер вона знала — не потрібно поспішати, щоб бути щасливою.