Треба щось вирішувати...

Субота видалась теплою, але не спекотною — саме тією, коли сонце м’яке, а вітер пахне рікою і травою.

Ковдри розстелили на піску, хтось уже розкладав їжу: полуницю, круасани, лимонад у скляних пляшках. Альба металася з фотоапаратом, змушуючи всіх «виглядати природно», а Джу Рьон, сміючись, намагалася втекти від її об’єктива.

Алсу сиділа на краю ковдри, знімаючи кеди. Пісок був ще теплим від сонця. Поруч опустився Нейт із гітарою, тихо почав перебирати струни — не для всіх, а наче для себе.

— Ви ще не почали без мене? — раптом пролунав знайомий голос.

Рей.
Він ішов до них у своїй улюбленій чорній футболці, з вологим після купання волоссям. На плечі в нього висів рюкзак, а на обличчі — та сама усмішка, яка колись змусила Алсу відчути, що світ раптом став яскравішим.

— Ми ж не настільки жорстокі, — піднялась Тея й обійняла його.

Він глянув на всіх, потім — на Алсу. Ледь помітно кивнув.
Вона відповіла так само коротким кивком.

— Я бачу, у нас тут музикант, — сказав Рей, дивлячись на Нейта.

— Інколи, — спокійно відповів той і не відвів погляду.

Тея розрядила паузу:
— Добре, ви двоє, не влаштовуйте мені «змагання за головну роль». Ми тут відпочивати зібрались.

Сонце повільно сідало. Хтось грав у м’яч, хтось пішов до води. Нейт час від часу грав уривки знайомих пісень, а Рей розповідав Санжару якусь смішну історію, через яку той мало не вдавився лимонадом.

Алсу сиділа між ними — не буквально, але відчуттями. І раптом зрозуміла: їй не потрібно обирати. Можна просто бути тут. З усіма.

Коли стемніло, вони запалили маленькі свічки в банках, і світло мерехтіло на обличчях друзів.

— Я хочу, щоб такі вечори не закінчувались, — сказала Джу Рьон, загортаючись у плед.

— Вони й не закінчуються, — тихо відповів Нейт. — Просто переходять у спогади.

Рей почув і додав:
— А іноді — у щось більше.

Алсу глянула на нього, потім на Нейта. І вперше за довгий час не боялась, що цей момент зникне.
Наступного дня після пікніка Алсу написала Теї:

«Можемо сьогодні після уроків? Хочу поговорити.»

Вони зустрілися на тій самій лавці біля школи, де кілька тижнів тому розмовляли про самотність. Тея тримала в руках каву, Алсу — пакет з печивом.

— Ну, викладай, — сказала Тея, сьорбнувши ковток. — Ти виглядала… як між двома вогнями вчора.

Алсу зітхнула.
— Бо так і було. Рей… він ніби з минулого. З тих моментів, які я пам’ятаю як теплі, але які вже минули. А Нейт… він з чогось нового. І це нове мені подобається, але я боюся, що просто шукаю заміну.

Тея подивилася на неї уважно, трохи нахиливши голову.
— Це не змагання між хлопцями. Це питання про тебе. Ти хочеш, щоб Рей знову став частиною твого життя? Чи ти готова рухатись далі?

Алсу замовкла, відкушуючи шматок печива, щоб виграти час.
— З Реєм у нас ніколи нічого не було офіційно. Але коли він поруч, я все одно… відчуваю. І з Нейтом теж відчуваю, тільки інакше.

— Може, справа не в них, а в тому, що ти просто навчилась знову відчувати, — сказала Тея м’яко. — А з ким ти залишишся, вирішиш потім.

Алсу глянула на неї й усміхнулась.
— А ти казала, що будеш мовчати.

— Я мовчу, поки це не про тебе, — підморгнула Тея.

Алсу посміхнулась.

—Треба щось вирішувати, Тея. Я дуже заплуталася серед цього цирку. Я думаю, мене зрозуміють, якщо я посиджу вдома деякий час.

—Алсу...- сказала Тея. — В тебе черех тиждень день народження, ти пам'ятаєш? 

Дівчина жувала шматок печива, але після слів подруги, її щелепа завмерла. Здивованим поглядом, вона повільно перевела очі на Тею.

—Мені вже через тиждень 15?— запитала Алсу тихим голосом. — Чому 27 вересня вже так близько...— вона поклала печиво і взяласч двома руками за передні пасма волосся. Коли вона нервувала, робила так частіш за все.

— Отож, люба. — киваючи відповіла Тея. — Тому не сиди у своєму тільту так довго. Я зроблю усе можливе, щоб ти запам'ятала цей день народження на всё життя. Подруга обійняла Алсу, і вони вдвох дивилась вдалину річки по набережній.