Початок, про який не домовлялись.

Наступні кілька днів пройшли дивно спокійно.
Не було гучних пригод, стрибків з дерев чи довгих нічних листувань. Зате були дрібниці: теплий капучино в автоматі біля школи, нова закладка у книжці, сміх Альби, коли вона показувала старі фото з плівки, і короткі зустрічі з Нейтом у коридорі — майже випадкові, але завжди з тим самим коротким кивком, який чомусь грів більше, ніж слова.

Одного дня він знову написав:

«Є план. Можемо після уроків заскочити на репетицію гурту мого друга. Там трохи хаотично, але весело.
Хочеш?»

Алсу довго не думала.

«Хочу.» — відповіла вона.

Репетиційна кімната була схожа на хаотичний гараж із колонками, проводами, плакатами старих рок-груп і запахом кави, що змішувався з пилом.
Друг Нейта, як виявилося, був басистом і постійно жартував, що їхній гурт тримається на "трьох акордах і одному диві".

Алсу сиділа на старому дивані, дивилася, як вони грають, і ловила себе на тому, що давно не відчувала такої легкості. Ніхто тут не намагався справити враження — вони просто робили те, що любили. І це було заразливо.

— Не думала, що ти в музиці, — сказала вона, коли репетиція закінчилась.

— Я більше в атмосфері, — усміхнувся Нейт. — Музика — це бонус.

Вони вийшли надвір. Було вже темно, але вулиця світилася вивісками й ліхтарями. Нейт ішов поруч, час від часу щось кидаючи з тих жартів, які розумієш лише, якщо йдеш у такт із кимось.

На розі він зупинився.
— У мене є ще одне місце. Але воно… трошки несподіване.

— Після стрибків Рея в річку мене вже важко здивувати, — сказала Алсу.

— Побачимо, — відповів він і повів її вузькими вуличками.

Вони опинилися на даху старої бібліотеки.
Вид звідси був не таким високим, як із багатоповерхівок, але теплим: жовте світло вікон, запах книг крізь прочинене вікно під ними, і тихий шелест сторінок від вітру.

— Тут тихо, — сказала Алсу.

— Саме тому я сюди приходжу, — відповів він. — Щоб нагадати собі, що іноді світ не вимагає нічого, крім того, щоб ти просто був.

Вони сиділи, дивлячись на місто, яке повільно гасило день.
Алсу відчула, що цей момент — теж залишиться в пам’яті. Але не як спалах. А як тихе світло, що довго гріє, навіть коли ти вже підеш.
Вони ще трохи сиділи, майже не розмовляючи.
Алсу зловила себе на думці, що ця тиша зовсім інша, ніж будь-яка інша тиша в її житті. Не та, що тисне, змушуючи заповнювати її словами, а та, що дозволяє просто дихати.

— Уяви, — тихо сказав Нейт, не відводячи погляду від міських вогнів, — що кожне вікно внизу — це чиясь маленька історія. Хтось зараз сміється, хтось плаче, хтось готує чай. А ми… ми просто спостерігаємо.

— Мені подобається спостерігати, — відповіла Алсу. — Але ще більше подобається іноді бути в чиїйсь історії.

Нейт повернув до неї голову, погляд його був уважний, без поспіху.
— Думаю, ти вже є.

Вона не встигла відповісти — знизу долинув гучний сміх. На подвір’ї бібліотеки група студентів робила фото на фоні будівлі, хтось махнув їм угору, і Алсу машинально помахала у відповідь.

— Ти тепер офіційно частина чийогось кадру, — усміхнувся Нейт.

— Сподіваюсь, я вийшла не з закритими очима, — засміялась вона.

Дорогою додому вони знову йшли в тиші, але тепер у ній було щось спільне. Як пісня, яку слухають у навушниках удвох.

Ввечері, коли Алсу вже лежала в ліжку, телефон засвітився.

Нейт:
Дякую за дах. За компанію теж.

Вона довго дивилась на повідомлення, потім набрала:

«Це місце треба запам’ятати.»

Наступного дня у шкільному чаті вибухнула новина:
Альба:
У суботу вечірній пікнік! На березі річки, з гітарою, ковдрами й моїм фотоапаратом. Всі йдуть.

Тея:
Мене рахуйте. Але я буду мовчати — попереджаю.

Джу Рьон:
Я приведу того з 11-А. Не смійте косо дивитись!

Санжар:
Тільки не забудьте купити щось їстівне!

Алсу читала це й відчувала — їй хочеться, щоб Нейт теж був там.

І вперше за довгий час вона подумала: можливо, цей розділ мого життя починає звучати по-новому.