Перезавантаження.

Минув тиждень.

Алсу не думала про Рея щодня, але час від часу він виникав у пам’яті — коротким кадром, уривком сміху, поглядом через плече. І кожного разу вона згадувала: це минуло. Не гірко, не трагічно — просто пройшло, як теплий дощ, що залишив після себе запах асфальту.

У класі знову почалися контрольні. Альба готувалась до олімпіади з англійської, Джу Рьон була закохана у нового хлопця з 11-А, а Тея… Тея чомусь мовчала більше, ніж зазвичай.

— Щось сталось? — запитала Алсу, коли вони сиділи разом після уроків на лавці біля школи.

Тея знизала плечима.

— Просто думаю. Про людей. Про те, як ми часто хочемо бути з кимось, просто щоб не бути самі.

Алсу подивилась на неї уважно.

— Це ти про мене й Рея?

— І про тебе. І про себе. І про всіх. Ми іноді так женемось за цими емоціями, ніби вони врятують нас від самотності. А може, спочатку треба навчитися бути з собою.

Алсу замовкла. Потім усміхнулась.

— Я, здається, саме цьому зараз і вчуся.

---

Увечері вона сиділа вдома з чашкою чаю і своєю музикою. Плейлист грав щось на кшталт Men I Trust і Lana Del Rey, і в цьому вайбі було щось нове: не меланхолія, а повільне одужання.

Телефон засвітився: повідомлення від невідомого номера.

«Привіт. Це Нейт. Мене звати так. Тебе я бачив у школі — на англійській олімпіаді. Ти класно відповідала.
Хочеш якось посидіти після уроків, просто поговорити? Без натяків. Цікаво тебе послухати.»

Алсу здивувалась. Вона згадала його: спокійний, трохи відсторонений хлопець, завжди з книжкою або навушниками. Кажуть, у нього є мотоцикл і… якийсь зовсім інший вайб. Не такий, як у Рея.

Вона довго дивилась на екран. А потім набрала:

«Привіт. Було б непогано. Я вільна в середу після останнього уроку.»

Вона поклала телефон. І всередині знову стало тихо — але не самотньо.

Минала середа. День був звичайний — трохи сонця, трохи втоми, черговий дзвінок із запізненням, щось про графіки, хімію й новий тест. Але десь на фоні — майже непомітно — в Алсу сиділо передчуття. Не хвилювання. Швидше — цікавість. Тиха, спокійна, наче легкий вітер, що не намагається тебе зрушити, а просто нагадує: ти живеш.

Вони зустрілися біля воріт школи. Нейт уже чекав. Без мотоцикла, просто з рюкзаком на одному плечі й звичним легким нахилом голови, ніби весь час щось слухає всередині себе.

— Привіт, — сказав він. Без пафосу. Без усмішки-до-вух. Просто щиро.

— Привіт, — відповіла вона, йдучи поруч.

— Кава, чай, морозиво?

— Прогулянка.

— Чудовий вибір.

І вони пішли. Без чіткого маршруту, без плану. Просто ішли — повз парк, де качки спали на сонці, повз скейт-парк, де кричали діти, повз старі дерева, що кидали тінь на дорогу.

Нейт не говорив багато, але слухав так, ніби кожне слово Алсу мало значення. Вона розповідала про свої улюблені фільми, про те, як колись хотіла писати книги, але боялась, що вийде банально. Про Тею, яка переживає щось важливе, але поки не готова сказати. Про Рея вона не згадувала — і не тому, що ховалась, просто… не хотіла порівнювати.

— У мене є одна теорія, — сказав Нейт, коли вони сіли на лавку біля річки. — У кожної людини є свій звук. Не голос, а… внутрішній тон. Його не всі чують. Але коли ти натрапляєш на когось, чий звук резонує з твоїм — це як гармонія. Тоді хочеться залишитись поруч, навіть без слів.

Алсу довго мовчала. Їй сподобалась ця думка. Вона здалась їй… музикальною.

— А як думаєш, мій звук — який?

— М’який. Але з присмаком іронії. Як саундтрек до старого французького фільму. Трохи сонця, трохи дощу, і головна героїня, яка все ще не знає, чого хоче — але вже перестала боятись шукати.

Вона розсміялась.

— А твій?

— Я ще шукаю.

---

Коли вони попрощались біля зупинки, вже сутеніло. Місто засвічувалося вогнями, і небо ставало темно-синім, як джинсова куртка, що вицвіла на сонці.

Алсу повернулась додому, відчула втому — приємну, не важку — й зробила чай.

У чаті вже щось писала Тея:

Тея:
У Джу Рьон нова історія. Вона каже, що в 11-А той хлопець — з гітарою. Це серйозно.

Альба:
У мене є нова плівка. Нам треба знову вибратись на дах. Бо я відчуваю: літо ще не закінчилось.

Санжар:
Хтось чув про контрольну з алгебри? Я офіційно в паніці.

Дінар:
Це через те, що ти знову не був на уроках.

Нейт:
P.S. Дякую, Алсу. Це була хороша середа.

Вона прочитала останнє повідомлення двічі. Усміхнулась. Написала:

«І ще буде.»

Поставила телефон. А тоді увімкнула плейлист — і знайшла нову пісню. Не сумну. Не веселу. Просто — правильну.

І в тиші, що не лякала, подумала:
Може, в цьому й суть — не прив’язуватись до героїв, а дозволити собі бути головною в історії, яка тільки починається.